Сумнозвісний світанок 22 червня 1941 року сповістив людям про смертельну війну. Нацистська Німеччина напала на Радянський Союз. У військових планах німецького командування Укра'їні відводилось особливе місце: передбачалось захопити країну з величезними сировинними багатствами й родючими землями дуже швидко, перетворити нашу землю на аграрно-сировинне джерело Німеччини. За розрахунками гітлерівців, Україна "повинна була постачати продовольством населення великого рейху тисячу років у майбут¬ньому". Вони зазіхали на український хліб, цукор, вугілля, залізну руду, родючі чорноземи та на всі інші багатства.
Ось чому на завоювання України було послано численні добірні німецькі війська. Війна стала тяжким випробуванням не тільки для воїнів Червоної Армії, а й для всіх народів Радянського Союзу, українського зокрема. Ця війна двічі пройшла своїм смертоносним ураганом багатостраждальною землею України. Злочинні помилки та прорахунки Сталіна дуже дорого обійшлися українському народові та всім народам колишнього СРСР.
Частини Червоної Армії чинили відчайдушний опір, проте змушені були відступати. Мужньо тримались захисники Києва, оборона якого тривала з 11 липня до 19 вересня. Гасло "Все для фронту, все для перемоги!" люди сприйняли близько до серця як своє безпосереднє завдання. Чоловіки пішли до війська, жінки, старі, підлітки працювали на трудовому фронті. Жителі міст і сіл щоденно рили окопи, допомагали воїнам Червоної Армії будувати оборонні споруди. Йдучи лісом, на відстані 1-5 км від Зазим'я, Погребів, Пухівки, часто бачимо прямокутні ями, довгі й короткі. Вони давно заросли травою і мохом, де-не-де захаращені заростями кущів і дерев, звалених буреломом. Це залишки від протитанкових ровів, воєнних укріплень, їх копали й будували у червні-серпні 1941 року червоноармійські підрозділи. Велику допомогу надавали мешканці наших сіл, військові влаштовували також лісові протитанкові завали.
Трапляються і круглі ями-вирви, що утворилися від вибухів снарядів, бомб. Окопи та військові споруди робило й вороже військо, відступаючи влітку та восени 1943 року. Отож сліди руйнівної війни на кожному кроці зустрічаємо на рідній землі ще й сьогодні.
До осені 1941 року німці окупували всю Правобережну Україну. 19 вересня зайняли Київ, Бровари. У цей же день увірвалися в Зазим'є з боку Пухівки. Нацистські мотоциклісти вихором мчали вулицями, здіймаючи хмари куряви. Зразу ж кинулися по дворах і хатах. Почали нещадно грабувати. Хапали курей, качок, гусей, вимагали яєць, молока, масла; виводили з хлівів свиней, телят, тут же забивали й готували харч для своїх ненаситних потреб. Люди дізнавались уже не з газет і радіо, а наяву переконались у тому, що вдерлися на нашу землю люті й хижі
вороги.
Проте знайшлося кілька зазимців, які з надією на кращу владу зустрічали окупантів. Вони очікували нацистів біля церкви, тримаючи в руках рамки із бджолиними сотами, наповненими медом. Гірка історія не навчила декого, що чужоземні зайди, крім лиха, нічого не принесуть рідному краю, Україні. Історія такого ще не знала, щоб чужинське військо комусь волю принесло.
Згідно з гітлерівським планом "Ост", передбачалось перетворення України на колоніальну країну, "життєвий простір" для заселення німцями. Українці, росіяни, білоруси, євреї, представники інших національностей підлягали виселенню і навіть фізичному знищенню. Решті місцевого населення було вготовлено долю рабів.
Гітлерівці встановили жорстокий режим терору та насильства. Грабежі, знущання, катування, розстріли - такий був "новий порядок", який вони запровадили.
Ввірвавшись нагло, сунула орда;
Палила нашу українську хату.
Кругом витали горе і біда,
Кривавивсь меч злодюги-супостата.
Нас мали у рабів перетворить,
І на землі нам місця не лишити...
О, Боже, благословенна твоя мить:
Ти нас зберіг, щоб жити і творити! (Степан Савон).
Жахів і страждань за окупаційного режиму зазнали і жителі
Зазим'я.Важка доля спіткала сільських радянських і колгоспних
керівників: Приходька Івана Микитовича, голову сільської Ради,
Радченка Івана Кононовича, голову колгоспу, Барбона Василя
Олексійовича, секретаря сільської Ради, Стрельченка Петра
Йосиповича, бригадира колгоспу, Приходька Костянтина
Миколайовича, колгоспного комірника, їх злісно схопили фашисти й
замучили в катівнях гестапо (гестапо - нацистська таємна поліція в
гітлерівській Німеччині). /
Навесні 1942 року розпочалося насильне вивезення молодих людей до Німеччини, їх називали "остарбайтерами" - східними робітниками. Окупаційна влада розповсюдила листівки. В одній із них зазначалося: "Українці! Німеччина вербує та потребує робітників з України. Кожне село має за кількістю його мешканців відпустити відповідну кількість робочої сили. Ця кількість визначена рейхскомісаром і є незмінна. Кожний, хто одержить від свого старости повідомлення поїхати до Німеччини, повинен його негайно та точно виконати"19. Усім, хто намагався уникнути нацистського рабства, гітлерівці грозили шибенецею. Туга й сум оповили села й міста. Із Зазим'я було вивезено на каторжні роботи 322 чоловіки, з Пухівки - 230, з Літок - 260, з Броварів - 300, з усієї Броварщини - 5200 чоловік. Всього з України до Німеччини було забрано на примусові роботи 2 млн. 400 тисяч чоловік молоді.
"Пісня полонянки", пісня жалоби й печалі, тужливо звучала в рідному краї і по всій Україні.
Цокочуть вагони, помчались вагони
У чорний розпроклятий край.
Мелькають у вікнах, летять перегони...
Прощай, Україно, прощай!
Моя ти калино, чи ж голос долине
З неволі у сонячний край.
Неначе билина, засохну, загину...
Прощай, Україно, прощай!
О матінко люба, ой квітонько-рута,
Криниця, і нива, і гай,
Чи я вас побачу, роззута, закута...
Прощай, Україно, прощай!
(Олекса Ющенко). Незважаючи на жахливий окупаційний режим, люди поводилися безстрашно, дотримувалися народної й релігійної моралі.
Ось що сталося в перші місяці окупації. Швидак Тимофій Васильович з дружиною Марфою Іванівною, які жили по вул. Деснян¬ській, взялися виходити і врятувати пораненого льотчика. Переховували його на горищі хати, а в селі стояло багато німців. Думка свердлила мозок:
- А що, коли зайдуть і зроблять обшук?
І вони зайшли. У ці хвилини подружжя ревно молилося богу. Просто них на стіні - виписки з Євангелія (це була сім'я євангелістів-баптистів). Нерви підвели Марфу Іванівну - вона знепритомніла. А Тимофій Васильович спокійно і незворушно продовжував молитись. Непрохані гості пильно подивились і пішли. Радянський льотчик видужав і подався за Десну до партизанів.
Близько ліс. Партизани проникали в Зазим'є. Зв'язківцями в них були мешканки вулиці Лісової Стрельченко Уляна Ничипорівна та Стрельченко Ганна Федорівна. Обігрітися і запастися їжею партизани-розвідники завжди могли в оселі Ващенка Івана Ілліча.
Про страшні муки і страждання радянських військовополонених у нацистському таборі, що містився у Дарницькому лісі, довідались і в Зазим'ї. Деякі сміливі й добросердні зазимські жінки, не вагаючись, брали вузлики з їжею, золоті речі (сережки, обручки, персні) і йшли рятувати полонених, бо вони були приречені на неминучу смерть. Ризикуючи своїм життям, жінки чужих чоловіків називали своїми або ж рідними братами, віддавали німецьким вартовим останні свої коштовності й виводили людей із-за колючого табірного дроту. Народна мудрість, кмітливість, безмежне почуття милосердя завжди були властиві українським жінкам.
Окупанти лютували, страшними карами намагались залякати населення краю.
Квітневий ранок 1942 року ніби нічого злого не віщував. Та раптом село заполонили німці. Озброєні солдати рискали по хатах і всіх чоловіків виганяли на майдан до школи. Низько над помешканнями з гулом і свистом раз по раз пролітали ворожі літаки з чорною павучою свастикою. Вони приземлялись на полі в Придверні, де зеленіли ранні сходи вівса. Зазимці вже знали про криваві, варварські розправи з людьми в багатьох селах України. Деякі чоловіки сідали на човни і хотіли зникнути в лозах (стояла деснянська повінь). Проте німці ретельно обстрілювали водяний простір. До школи зігнали люд із Зазим'я та Погребів. Чоловіків вишикували в стрій по 4 чоловіки в ряду. Посеред майдану шибениця. Під нею люди побачили своїх односельців: Стрельченко Уляну Ничипорівну та Ващенка Олександра Михайловича. Німецький кулеметник навів грізну зброю на виши-куваних чоловіків. На людей - жінок та молодь - наставили дула автоматів німецькі солдати. На ґанок вийшов комендант, що приїхав з Броварів. Він зачитав вирок. Перекладач повторив українською мовою. Стрельченко У.Н. та Ващенко О.М. мусять бути страчені: Уляна за зв'язок з партизанами, Олександр - за зберігання саморобного радіоприймача. Запанувала зловісна напружена тиша. У ці хвилини моторошного чекання сміливо вийшов із натовпу і вступив у діалог з комендантом Юрій Владиславович Тарковський. Високий інтелект і відмінне знання німецької мови дало можливість учителю швидко порозумітися з комендантом, який за фахом теж був педагогом. Тарковському Ю.В. вдалося уже врятувати чимало земляків від вивезення до Німеччини та від страти. Ось і цього разу він пояснив комендантові, що народ у Зазим'ї працьовитий, зазимці не любили як червоних, так і білих. Це працелюбні хлібороби, які сумлінно трудяться на своїй батьківській землі. Вони були завжди далекі від політики. Діалог тривав довго. Нарешті було велено припинити розправу і відпустити Уляну та Олександра. Наказали всім розійтися. Люди полегшено зітхнули. Розходились з почуттям гіркоти й обурення від вчиненої наруги і ще більшої ненависті до окупантів. Проте вони були безмежно вдячні своєму вчителеві за виняткову громадянську мужність: ризикуючи власним життям, він врятував від страти своїх односельців.
Однак вороги прорахувалися, їм не вдалося зламати гордий дух українського народу, його волю до свободи й боротьби. Коли минаємо село Зазим'є і проїжджаємо в Погребах метрів 300 вулицею Гагаріна, дорога круто повертає праворуч. Зліва на узліссі бачимо обеліск. Тут братська могила, де захоронено підпільників-партизанів, що діяли в придеснянських селах під командуванням Ананія Ратушного, їх було шестеро: радист Іван Кузнецов із Ярославля, Олександр Передерій -агроном із Попельні, що на Житомирщині, Федір Алексєєв - москвич, робітники одного із київських підприємств Павло Коваль, Михайло Чоповський і Ананій Ратушний.
Глухої квітневої ночі 1942 року вони десантом спустилися в околиці села Євминки Козелецького району на Чернігівщині. Завдання було складне: стежити за пересуванням ворожих сил, підривати фашистські ешелони, виводити з ладу залізничні колії.
Розвідники діяли сміливо, швидко та вміло. Тримали тісний зв'язок з місцевим населенням. Були впевнені, що люди їм допоможуть. Створили бойові бази в Броварському та Літківському лісах, їхні рішучі дії добряче дошкуляли заклятому ворогові. Так, за шість місяців група здійснила 10 вдалих диверсій на залізниці Бровари - Бобрик -Ніжин. Командування Червоної Армії неодноразово виносило подяки групі А.Ратушного за відважні партизанські дії в тилу ворога.
Та все важче було розвідникам ховатися безслідно. У сутичці з поліцаями загинув у с. Літках Михайло Чоповський, біля Пухівки було убито Олександра Передерія.
У жовтні 1942 року в цьому ж лісі від рук фашистського посіпаки загинув дев'ятнадцятирічний Федя Алексєєв. У грудні потрапив у ворожу засідку в с Погребах керівник групи А.Ратушний. Відважного бійця по-звірячому закатували.
Люту злість бандити зганяли на жителях Погребів, запідозрених у зв'язках із партизанами. Вони підпалили хату Бондаренко Степаниди. її сина Миколу, а також Олексія Бондаренка, Андрія Легкого і його дружину Оксану (родом з Великої Димерки) зв'язали і відвезли до Броварів, звідти - до відділення гестапо у Київ. Усіх їх розстріляли.
Жертвами фашистського терору стали Некрашевич Панас та його дружина Марія Луківна, що народила дитину в катівні. Всі троє загинули. Закатовано Івана Негоду.
Легкий Андрій Андрійович - це той юнак, що очолював дитячий колектив у Зазимській школі, був старшим вожатим. Запам'ятався зазимцям своєю кипучою енергією, доброю і щедрою вдачею. Ніхто не сумнівався в тому, що у вирішальні небезпечні години він хоробро стане на захист рідного краю. І він загинув за рідний край.
З шести розвідників залишилось двоє: радист І.Кузнецов та заступник командира П. Коваль. Перебувати у цих лісах стало дуже ризиковане. Вони переправились через Десну і влились у партизанські загони. Продовжували боротьбу з нацистськими загарбниками до приходу радянських військ.
Пам'ятник народним месникам на братській могилі встановлено 1972 року від імені трудящих Броварського району і колективу Київського авіазаводу. На стелі напис: "Радянським розвідникам, що полягли смертю хоробрих у боротьбі проти гітлерівських загарбників, виконуючи бойове завдання в районі сіл Літки, Пухівка, Погреби і Броварського лісу. Квітень-грудень 1942". На могильній плиті викарбу-вано прізвища загиблих розвідників.
Світла пам'ять про погребців, що загинули в боротьбі за рідну землю, ще чекає свого увічнення.
Директор Вигурівської середньої школи Кузьменко Григорій Микитович (до 1940 року працював учителем історії у Зазимській семирічці) був організатором і керівником партизанського загону, який діяв на території Броварського, Бориспільського, Баришівського районів. За час своїх бойових дій загін знищив 43 автомашини, З
гусеничні трактори, 392 фашистських солдатів і офіцерів. У 1943-44 роках Григорій Микитович був директором у Зазимській неповній середній школі, викладав історію. За завданням партійно-радянського керівництва його послали в Західну Україну для організації підпільної боротьби в тилу ворожих сил. Загинув у 1945 році.
Наполегливу нещадну боротьбу з фашистськими загарбниками проводили підпільні організації Києва, Броварів. В одній з Київських організацій брали участь наші дівчата Радченко Таїсія Григорівна, Барбон Ніна Яківна. У загоні підпільників-партизанів м. Броварів боро¬вся з ненависним ворогом Мельник Григорій Миколайович. Цим мужнім борцям за свободу Батьківщини не довелось дожити до дня Перемоги. Вони трагічно загинули від рук гестапівців. Вдячні земляки назвали їхніми іменами вулиці в нашому селі.
Ващенко Петро Юхимович був льотчиком, брав участь у багатьох повітряних боях. Коли його літак було підбито, пілот потрапив на окуповану територію. Непомітно для німців дістався до Києва, де мав помешкання. Швидко встановив зв'язки з київським підпіллям, продовжував вести боротьбу з лютим ворогом. Загинув смертю хоробрих.
У червні 1941 року захищати батьківську землю від навали фашистських військ пішло до 400 зазимських чоловіків. Кілька сотень юнаків і старших чоловіків було призвано до лав Червоної Армії 1943 року, коли Броварщина вже була очищена від гітлерівців.
Чимало наших земляків стали в роки війни взірцями відваги й мужності. За хоробрість і заслуги у боротьбі з ворогами їх нагороджено медалями і орденами. Дехто з них прославився як командир Червоної Армії. Так, Радченко Василь Дмитрович війну закінчив у званні полковника. Якуша Денис Омелькович, підполковник, медик за фахом, довго працював у науково-дослідному інституті в Одесі. Підполковниками стали Ковпак Віктор Іванович, Риженко Сергій Сергійович, Риженко Микола Васильович, Александров Михайло Олександрович, старшими офіцерами - Галицький Григорій Дмитрович, Галицький Василь Дмитрович, Ковпак Іван Іванович, Барбон Іван Іванович, Щиголь Іван Федосійович, Приходько Максим Іванович, молодшими офіцерами - Ващенко Іван Васильович, Мельник Іван Олександрович, Литвиненко Григорій Лукович, Яковенко Василь Володимирович, Рижий Василь Михайлович, Швидак Павло Іванович, Швидак Василь Тимофійович, Галицький Михайло Сергійович, Суботовський Віктор Іванович, Якуша Леонтій Васильович. Важкий бойовий шлях пройшли ці люди, як і тисячі рядових солдатів. Вони, нещадно знищуючи ворогів, подолали довгі-предовгі шляхи війни: хто від Сталінграда до Праги, хто від Києва до Берліна і Відня. Восени 1943 року Червона Армія завершувала визволення Ліво¬бережної України. Війська Воронезького фронту розгорнули настуїд у напрямку Києва. Гітлерівці чинили шалений опір, їхнє командування стягнуло великі сили, щоб перетворити Бровари в потужний вузол оборони.
Зав'язались запеклі бої. Наступальний порив 38-ої армії радянських військ зупинити було неможливо. Безпосередню участь у визволенні Броварів брали частини 163-ї стрілецької дивізії, яка входила до складу З 8-ї армії. Командував дивізією генерал-майор Федір Васильович Карлов. Опір ворожих сил було зламано. 25 вересня 1943 року Бровари було визволено від нацистської нечисті. Наступного дня гітлерівці підтягнули значні сили піхоти і танків й здійснили кілька контратак. Та намагання німців відбити Бровари були марними. У боях за Броварську землю наші воїни показали чудеса відваги й героїзму. Лише вбитими ворог втратив біля 1800 солдатів і офіцерів. Було знищено 8 ворожих танків, 2 бронемашини, захоплено 6 танків, 37 гармат й інші трофеї. Взято в полон більше 100 солдатів і офіцерів.
Радо зустрічали переможців зазимці 27 вересня. Цього дня вони чекали з великим нетерпінням. Адже останні місяці (літо і початок осені) перебування окупантів на нашій землі були надзвичайно жахливі й нестерпні. Відступаючи, вони залишали після себе суцільний кривавий слід: смерть, руїни, попелища.
Гітлерівці споруджували в нашому районі міцний оборонний рубіж, розраховували довго відсиджуватись у військових укріпленнях, щоб не пропустити Червону Армію на правий берег Дніпра.
Німці насильно виганяли місцеве населення на каторжні роботи: примушували копати ями триметрової глибини під бліндажі, бункери. Люди літнього віку добре пам'ятають цю каторгу. Над людьми (в основному це були жінки, підлітки), які працювали, весь час стояли нацистські наглядачі з нагаями в руках. Відпочити, навіть розігнути спину, було неможливо, бо катюга зразу ж боляче бив по ній.
На пагорбах між Гутою і Пухівкою, та далі в лісі, аж до Калинівки, споруджувався міцний оборонний заслін. На гутянських горбах, які тепер знесли в зв'язку з будівництвом корівників, було встановлено гармати, міномети.
Украй небезпечні й тривожні були дні 22-25 вересня, перед проривом радянських військ. Зазимці, що жили ближче до лугу, брали вузли з харчами та нужденними пожитками і йшли в густі верболози до р.Десни. Туди вели й корів. Нацисти прочісували лози автоматними чергами, вбивали худобу, яка не була схована, підпалювали стоги сіна. Осінніми ночами було прохолодно. Люди розкладали вогнища, аби зігрітись. Це помітили фашисти й почали обстрілювання придес- нянських луків з гармат і мінометів. Загинуло чотири зазимських чоловіки: Рижий Олександр і його син Микола, Щиголь Марко, Приходько Василь.
Мешканці вул.Лісової (Хутір) ховалися в густих вільхових гаях на болоті. Проте не всі встигли втекти. Кілька десятків хутірських людей, а також мешканців Погребів, зігнали у двір Якуші Івана (нині на розі вулиць Лісової та Деснянської). Двір обгородили колючим дротом і нікого не випускали. Як з'ясувалося згодом, людей мали вивозити до фашистської Німеччини. Частину селян вивезли, але вони потім повернулися додому з-під Бердичева. Решту гітлерівці покинули, бо змушені були втікати під натиском Червоної Армії. Деякі зазимські люди намагалися сховатися від куль, мін, снарядів у маленьких окопах, збудованих на городах.
У Броварах точилися бої вдень і вночі. Чути було розриви снарядів, бомб. Земля гула і стогнала. Щоночі на сході палала заграва. Все це страхіття у дитинстві бачила й пережила в своєму рідному краї відома поетеса Ліна Костенко. Згодом влучно й образно відтворила цю картину у вірші:
Був білий світ не білий вже, а чорний.
Вогненна ніч присвічувала дню.
І той окопчик - як підводний човен
У морі диму, жаху і вогню.
Німці нишпорили у дворах і по хатах. Забирали корів, яких зазимці не встигли заховати. Грабували, відбирали коштовні речі. Шукали закопане на городах майно, хліб. Те, що не могли взяти, псували, знищували, розбивали. 22 вересня почали палити хати, хліви, інші будови. Лише згарища залишились від Погребів, Троєщини та Пухівки, згоріла частина Зазим'я по вул.Лісовій біля Погребів та кілька обійсть по вул. Береговій з боку Пухівки. Усі мешканці Зазим'я переконані, що вчителеві Ю.В.Тарковському, який бездоганно володів німецькою мовою, вдалось переконати паліїв у тому, щоб вони не чинили лиха селянам, житла яких палила радянська влада в 1920 році. Село було врятоване від спалення. Безумовно, що стрімкий наступ воїнів З 8-ї армії остаточно поламав чорні задуми нацистських паліїв, які відступаючи залишали сплюндровану землю.
Всього га Броварщині було спалено 8 сіл. Пішли в небо димом села Бобрик, Богданівка, Вигурівщина, Плоске, Погреби, Рожни, Рожівка, Пухівка, Свиноїди, Троєщина, на руїну і попелище перетворено місто Бровари.
Визволителі-червоноармійці входили в Зазим'є, наступаючи з Пухівки. Мешканці Хутора одразу ж попередили бійців, що на перехресті вулиць (нині Лісової і Київської) німці закопали багато мін. Прибули сапери. Вулиці було очищено від смертоносної небезпеки. Так вважали всі, військові рухались далі. Раптом під парканом, де їхав вершник, стався сильний ^вибух. Одна міна не була знешкоджена (тепер це біля обійстя Галини Йосипівни Гринько). Кінь загинув миттєво, у червоноармійця відтяло ногу. Він одразу ж потрапив до госпіталю.
Тут годиться згадати про зазимців Калениченка Володимира Кириловича та Якушу Пантелеймона Юхимовича. Вони брали безпосередню участь у визволенні сіл Броварщини. П.Ю.Якуша тоді служив радистом у 1616 артилерійському полку, Калениченко В.К. перебував на службі в 10-му танковому корпусі, возив командира полку гвардії підполковника Козлова. Обидва бійці побували в рідному селі в перші дні після його визволення. Володимир Калениченко допомагав польовому військкоматові набирати зазимських чоловіків до Червоної Армії. До 10-го танкового корпусу було мобілізовано 12 осіб. Наприкінці вересня було призвано ще більше двохсот зазимців віком від 18 до 50-ти років. Траплялись випадки, коли призивали юнаків, яким не виповнилось 18 років. Новонабраних воїнів було зачислено до 268-го та 7-го окремих інженерно-саперних батальйонів 38 армії. Багатьом з них велено було взяти з дому сокири, пилки, молотки й інші інструменти, їм довелося у жовтні брати участь у спорудженні мостів через Дніпро в районі Лютежа і Ново-Петрівців.
У вересні - на початку листопада 1943 року тривала героїчна битва за Дніпро і столицю України. Вона розпочалася із захоплення плацдармів на правому березі ріки південніше Києва. У жовтні війська Воронезького фронту двічі намагалися прорвати німецьку оборону з Букринського плацдарму, але невдало. Зазнавши великих втрат, командування фронту перекинуло війська під Лютіж, на північ від Києва. Сталін наказав за будь-яку ціну визволити місто до роковин "Великого жовтня", то ж належної підготовки до прориву могутньої лінії німецької оборони не було здійснено за браком часу і військових засобів. Ось тому при переправі через широку й глибоку ріку воїни тисячами тонули в осінній холодній воді. Письменник Віктор Астаф'єв, учасник форсування Дніпра, згадував: "Двадцять п'ять тисяч входить у воду, а виходить на тому березі три тисячі, максимум п'ять. Через п'ять-шість днів усе це спливає. Уявляєте?"20.
Все ж, завдяки героїзму та самопожертвам воїнів, Дніпро було форсовано. Третього листопада розпочалася вирішальна Київська на¬ступальна операція. Битва за Київ була дуже запеклою. За свідченням учасників цієї битви води Дніпра були червоними від крові, а вирви, що утворювались від розривів бомб і снарядів, були наповнені не водою, а людською кров'ю. 6 листопада воїни 1-го Українського фронту визво¬лили стародавнє місто Київ (з 20 жовтня Воронезький фронт став називатися 1-им Українським). Заклятий ворог полишав після себе руїни, згарища, попелища. Про це згадував видатний письменник і кінорежисер Олександр Довженко: "Моя подорож до звільненого Києва несподівано замість щастя й радості принесла мені такий гіркий сум, таку душевну рану, що чи й видужаю я від неї скоро.
Я прилетів під Київ 5-го* у Гоголеве, або вірніше сказати, в Оглав, звідки ж одразу приїхав до милого села Требухи, де я колись до війни купував собі пасіку. В Требухах уночі я бачив велику червону заграву пожежі. Се горів наш Київ. На другий день уранці ми поїхали кількома машинами у Задніпров'я в село Нові Петрівці, до штабу фронту, їхали через спалені вщент Бровари, через спалену Пухівку, яку я так Любив, через Дубечню спалену, ще через якесь спалене село і, нарешті, перебрались через Дніпро, приїхали в спалені, розбиті Петрівці. За дві години приблизно опівдні ми з М.Хрущовим, маршалом Г.Жуковим поїхали в Київ. Поруйновані шляхи, падаль, словом, все, як на війні. В'їхали в Київ з боку Куренівки, Подолом на Хрещатик. Хрещатик горів. Горів будинок оборони і сусідні будинки"21.
За визволення столиці України понад 1000 солдатів, офіцерів та генералів були удостоєні звання Героя Радянського Союзу, а 60 військових частин і з'єднань отримали почесні найменування "Київсь¬ких". Проте втрати були дуже великі: 260 тисяч бійців загинуло в боях за визволення Києва.
Зазимські чоловіки, мобілізовані в кінці вересня, у складі 38-ої армії також форсували Дніпро і визволяли Київ. Чимало з них загинуло, чимало проявило виняткову мужність і відвагу, проте жодного не було нагороджено орденами і медалями. Бо був такий погляд командирів щодо відзначення новонабраних воїнів-українців: "Ви ще мало воювали! Повоюйте, тоді одержите нагороди!" Ці командири вважали, що новонабрані бійці повинні спокутувати кров'ю ганьбу перебування під владою німецьких окупантів.
Деяким воїнам-зазимцям видали куфайки, ватяні штани, шапки, інші воювали в своєму домашньому одязі. Інколи солдати, що вже давно воювали, здивовано запитували наших земляків: "Випартизани?!" Військовий одяг видали цим бійцям лише в грудні 1943 року, вже на житомирській землі.
У листопаді 1943 року Броварським військкоматом було мобілізовано ще 39 зазимців, які підлягали призову в Червону Армію. У 1944-45 роках покликано на військову службу ще 51 чоловіка. Галицького Івана Петровича та Галицького Михайла Терентійовича через військовий комісаріат відправлено в школу ФЗН (фабрично-заводського навчання), Литвиненка Федора Максимовича - в розпорядження народного комісаріату чорної металургії. Всього із Броварського району через військкомат було послано в різні галузі важкої промисловості в 1943-1945 роках 129 чоловік, зокрема на військові заводи, Горьківський автозавод, Магнітогорський металургійний та інші.
Восени 1943 року на теренах Зазим'я і довкола нього розташувались частини 5-ої танкової армії, бійці якої визволяли Броварщину, а також воїни 10-го танкового Дніпровського ордена Суворова корпусу, що після важких кровопролитних боїв був переведений у резерв Ставки Верховного Головнокомандування.
Корпус брав участь у запеклих боях на Букринському плацдармі та при форсуванні Дніпра в районі Ново-Петрівців. Переформування корпусу тривало до весни 1944 р. Командував корпусом генерал М.К.Шапошников.
Генерал Шапошников М.К. жив у будинку Селика Григорія Борисовича (тепер вул.Деснянська). Генерал Божко М.Д., з цього ж корпусу, жив по цій же вулиці в будинку Риженко Мотрі Пилипівни, одружився з її дочкою Олександрою, за фахом учителькою математики. Згодом сім'я поселилась у Броварах.
Кінець вересня-жовтень - це час прифронтового стану. Ворог часто піддавав село артилерійському, обстрілу з Вишгорода та бомбардуванню.
У приміщенні місцевої школи розмістився госпіталь. У будинку Радченка Івана Федоровича (біля приміщення сучасної пошти) був розташований штаб одного з підрозділів 5-ої танкової армії. Будинок згорів від фашистської бомби, загинув майор Щербина, два бійці, медсестра Т.Френкель (сестра відомого композитора), дружина і діти господаря.
Одна бомба розірвалась на подвір'ї Стрельченка Федора Леонтійовича (поряд з церквою). Біля хати стояв червоноармієць Бабичев з дівчинкою Галею на руках. Це була дочка Стрельченка Ф.Л. Воїн загинув. Дочка хазяїна залишилась жива. Тіло солдата захоронили на місцевому кладовищі.
У братській могилі в центрі села захоронено останки бійців, що загинули в боях за село Зазим'є, воїнів, яких спіткала смерть у будинку Радченка І.Ф., танкістів, що померли від тяжких ран. Перезахоронення відбулось у 1955 році. Тоді ж споруджено пам'ятник воїнам Другої світової війни. На гранітних плитах викарбувано імена більш як 300 односельців, які полягли в боях за свободу Батьківщини.
9 ТРАВНЯ - велике всенародне свято! День радості, день нашого болю, скорботи Перемога далася мільйонами людських смертей! По всій Україні могили. Мільйони імен на надгробках. А скільки ще невідомих! Це наш вічний біль і незабутня пам'ять.
Щороку біля пам'ятника воїнам Другої світової війни дуже людно. До братської могили йдуть школярі, жінки, чоловіки, сивочолі ветерани війни. У глибокій тиші люди кланяються низько всім, хто не прийшов з війни. На грудях ветеранів сяють ордени й медалі. Назвемо їх поіменно:
Щиголь Микола Федосійович - нагороджений орденом Червоної Зірки, орденом Слави III ступеня, орденом Великої Вітчизняної війни II ступеня, вісьмома медалями;
Пальоха Федір Федосійович - орденом Слави III ступеня, орденом Великої Вітчизняної війни І ступеня, сімома медалями;
Голець Андрій Терентійович - орденом Слави III ступеня, Великої Вітчизняної війни І ступеня, дев'ятьма медалями;
Яковенко Олександр Петрович - орденом Червоної Зірки, орденом Великої Вітчизняної війни II ступеня, десятьма медалями;
Приходько Павло Іванович - орденом Великої Вітчизняної війни І ступеня, десятьма медалями;
Суботовський Трохим Іванович - орденом Великої Вітчизняної війни II ступеня, одинадцятьма медалями;
Загура Дмитро Васильович - орденом Великої Вітчизняної війни І ступеня, сімома медалями;
Литвиненко Микола Дем'янович - орденом Великої Вітчизняної війни І ступеня, дев'ятьма медалями;
Троценко Тимофій Федорович - орденом Великої Вітчизняної війни II ступеня, сімома медалями;
Селик Григорій Григорович - орденом Великої Вітчизняної війни II ступеня, сімома медалями;
Штапура Петро Іванович - орденом Великої Вітчизняної війни І ступеня, вісьмома медалями;
Сівак Марія Яківна - орденом Великої Вітчизняної війни II ступеня, п'ятьма медалями;
Галицький Василь Тимофійович - орденом Великої Вітчизняної війни II ступеня, шістьма медалями; Кобець Опанас Корнійович - орденом Великої Вітчизняної війни II ступеня, трьома медалями;
Дехто з ветеранів війни передчасно переступив поріг вічності, зокрема:
Барбон Микола Іванович нагороджений орденом Червоної Зірки, двома орденами Великої Вітчизняної війни І ступеня, вісьмома медалями;
Якуша Леонтій Васильович - двома орденами Великої Вітчизняної війни II ступеня, сімома медалями;
Ващенко Кузьма Дмитрович - орденом Великої Вітчизняної війни І ступеня, вісьмома медалями;
Яковенко Степан Юхимович - орденом Великої Вітчизняної війни II ступеня, вісьмома медалями;
Якуша Филимон Юхимович - орденом Слави II ступеня, сімома медалями;
Кияшко Іван Пилипович - орденом Червоної Зірки, Великої Вітчизняної війни II ступеня, дев'ятьма медалями;
Радченко Іван Михайлович - орденом Слави III ступеня, орденом Великої Вітчизняної війни II ступеня, шістьма медалями;
Щиголь Петро Андрійович - орденом Великої Вітчизняної війни II ступеня, п'ятьма медалями;
Ващенко Петро Федорович - орденами Слави II і III ступенів, орденом Червоної Зірки, сімома медалями;
Рижий Олександр Іванович - двома орденами Слави III ступеня, орденом Червоної Зірки, багатьма медалями;
Приходько Степан Павлович - орденом Слави III ступеня, чехословацьким орденом "За відвагу", багатьма медалями;
Кирієнко Олексій Харитонович - орденом Великої Вітчизняної війни II ступеня, п'ятьма медалями;
Яковенко Федір Степанович - орденом Великої Вітчизняної війни II ступеня і сімома медалями;
Машевський Борис Йосипович - орденом Великої Вітчизняної війни II ступеня, вісьмома медалями.
У Зазим'ї ветерани Великої Вітчизняної війни повсякчас оточені шаною і повагою. Низький уклін вам, дорогі захисники Батьківщини! Тим, кого немає серед нас, вічна пам'ять і слава! На урочистих мітингах люди ловлять кожне слово промовців. У їхню пам'ять вкарбовуються імена загиблих.
Ніхто не забутий,
На попіл ніхто не згорів:
Солдатські портрети
на вишитих крилах пливуть...
і; І доки є пам'ять в людей :,
і живуть матері,
Допоти й сини, що спіткнулись об кулі, живуть.
(Б.Олійник).
І кожна людина має єдине жадання - щоб ніколи не повторилися жахи війни. Щоб ніколи земля не родила кривавих диктаторів, які кидають людство в руйнівні війни. Щоб жила Україна вічно і квітла в мирі й добрі, злагоді й дружбі з усіма країнами та народами.
У селі діє організація ветеранів Великої Вітчизняної війни, її роль у суспільно-політичному житті Зазимської громади дуже помітна. Очолює цю організацію Щиголь Микола Федосійович. Він обраний депутатом Зазимської сільської Ради.
Вихор Другої світової війни закинув деяких зазимців у чужі країни. Так, Мельник Наталія Іванівна, яка потрапила в число "остарбайтерів", в 1945 році наважилась вийти заміж за бельгійця й виїхала з ним до Бельгії. Там мешкає й досі. А Суботовський Василь Дмитрович, теж насильно вивезений до Німеччини, опинився в далекій-предалекій Австралії (в місті Мельбурні). Обоє мають добрі сім'ї, живуть у достатках, проте туга за рідним краєм, за Україною повсякчас крає їхні серця. У 60-70-х роках Н.І.Мельник двічі побувала в рідному селі. Ділилася своїми життєвими помислами з сестрою Настею. Казала, що дуже вагалась, чи їхати в Бельгію навесні 1945-го. Сумні спогади про життя Зазим'я 30-х років перегородили шлях додому: сім'я велика, в хаті нужда, бідність, батько репресований радянською владою за рішучу відмову вступати до колгоспу. Подібні мотиви спонукали й В.Д.Суботовського їхати за океан. Він також відвідав рідне село в 60-х роках, висловлював своє велике прагнення повернутись на батьківські терени, але соціально-економічні, сімейні перешкоди стоять на заваді й нині. Окрім Суботовського В.Д. та Мельник Н.І. не повернулися з Німеччини в рідне село 16 зазимців. їх спіткала лиха доля. Деякі померли від хвороб, а більшість загинула під час неодноразових спроб втекти з нацистської неволі.
Минають роки, десятиліття. Давним-давно відгриміли бої. Уже народи відсвяткували 55-ю річницю перемоги. А на серці неспокійно, душу бентежать непересічні запитання. Друга світова, Велика Вітчизняна! Хід і підсумки викликають обнадійливі й заодно сумні роздуми. Були успіхи й перемоги, але й прикрі невдачі, й жахливі поразки. Найгірше вражає те, що мала місце обурлива несправедливість найвищих керівників держави, окремих воєначальників, - неспра¬ведливість, яка межує зі злочинами. Безперечно, що головним героєм війни був народ, який на своїх плечах виніс усі страхіття й труднощі воєнного лихоліття. Народ і його армія, кращі справжні патріоти -полководці вирішили хід війни і привели до перемоги.
Вирішальна роль Радянського Союзу в розгромі блоку держав, очолених фашистською Німеччиною, є загальновизнаною. Внесок України в здобуття перемоги дуже вагомий. "...Україна протягом 1941-1945 років направила до збройних сил СРСР 7 мільйонів чоловік, кожний другий з яких загинув...Маємо підстави стверджувати, що із загальних військових безповоротних втрат на долю українців, громадян України припадає більше 3,5 млн. чоловік"22 5,5 млн. чоловік загинуло в зоні окупації. Отже, Україна втратила більш, як п'яту частину населення (9 млн. чоловік). А відомий історик Тарас Гунчак вважає, що загальні втрати населення України в роки війни становлять 14,5 млн. чоловік23.
2072 українці були удостоєні вищого звання в СРСР - Героя Радянського Союзу, із них 32 двічі. Із 7 млн. нагород, вручених воїнам, - 2,5 млн. отримали воїни-українці, жителі України. У всьому світі відоме ім'я тричі Героя Радянського Союзу І.Кожедуба. Хто не знає прославлених льотчиків-українців Д.Глинки, О.Молодчого, С.Супруна та багатьох інших.
Із усіх фронтів, яких налічувалось 15, більше половини очолювали маршали та генерали, українці за походженням. Найбільш прославлені командуючі арміями та фронтами - А. Єременко, С. Тимошенко, Р. Малиновський, І. Черняховський, П. Рибалко, К. Москаленко, П. Жмаченко.
У роки війни в тилу німецько-фашистських військ в Україні діяло 60 партизанських з'єднань, 2 тисячі окремих партизанських загонів, у яких нараховувалось близько 500 тис. народних месників.
Проти окупантів вела боротьбу також Українська Повстанська армія. У лавах ОУН-УПА перебувало майже 400 тисяч борців (ОУН -Організація Українських Націоналістів, УПА - Українська Повстанська Армія).
Проте кремлівське Сталінове керівництво неприхильне ставилося до України. Особиста неприязнь Сталіна до українців мала навіть брутальний характер. Не помилимось, коли скажемо, що він був
україноненависником. Як відомо, в 1943-44 роках Сталін наказав вислати з прабатьківських земель цілі народи: чеченців, інгушів, калмиків, кримських татар і інших. Вони звинувачувались у зраді. Така ж участь чекала і українців. З ініціативи Верховного Головно¬командувача під грифом "Цілком таємно" народним комісаром внутрішніх справ Берією і заступником народного комісара оборони Жуковим було підписано наказ № 0078/48 від 22 червня 1944 року, в якому постановлялось: "Вьюлать в отдаленньїе края Союза ССР всех украинцев, проживавших под властью немецких оккупантов"24,25.
Уперше повідомив про це М.С.Хрущов на закритому засіданні XX з'їзду КПРС 25 лютого 1956 року. Зокрема, він зазначив: "УкраинцьІ избежали зтой участи потому, что их слишком много й некуда бьіло вьюлать. А то он бьі й их вьіселил"26. Отже, Сталін змушений був зважити, що українців дуже багато, що в державі немає достатньої кількості вагонів, і відмовитись від злочинної акції. Напевне, героїчна боротьба ОУН-УПА також перешкодила виселенню усіх українців у віддалені краї Радянського Союзу. Проте значна частина населення була позбавлена права жити на рідній землі. Лише із західноукраїнських земель було вислано майже 2 млн. осіб.
У післявоєнний час до людей, які перебували на тимчасово окупованій землі, радянська влада ставилась з недовірою. Тим, хто вступав на роботу, навчання, треба було заповнювати в особовій справі графу: чи знаходився на окупованій території і чим займався. Це ображало і принижувало людську гідність. Повсякчас постає питання: а хто винен у тому, що Україна в 1941-44 роках повністю чи частково стогнала в ярмі гітлерівських загарбників? У тому, що німцям вдалося дійти до Волги і Головного Кавказького хребта?
Як могло трапитись, що у вересні 1941 року в районі Києва було знищено ворогом величезні радянські сили, майже 650 тисяч чоловік потрапило в полон. Більшість із них - це були українці, набрані до Червоної Армії влітку 1941. Усім нам добре відома жахлива доля військових полонених у фашистських концтаборах. Частині бійців удалось вирватися з полону. Але за сталінськими мірками полон вважався зрадою. Таких воїнів відправляли в штрафні батальйони або ж у радянські концентраційні табори - ГУЛАГи. Подібні трагедії з полоненням радянських воїнів траплялись і 1942 року на Керченському півострові та під Харковом, правда, в менших кількостях. Це все - тяжкі наслідки невмілого сталінського керівництва військами. А хіба могло бути інакше? Адже Верховний Головно¬командувач не був військовим спеціалістом і керував великими бойовими операціями з кремлівського кабінету.
У середині 70-х років стала мешканкою Зазим'я Марія Устимівна Каранська, доцент Київського державного університету, людина талановита, спеціаліст у галузі українського мовознавства. Доля Марії Устимівни незвичайна. У роки війни вона побувала на вогняних дорогах кількох фронтів. Склавши останній екзамен за 3-ій курс педінституту в Житомирі 29 червня 1941 року, другого дня вже була медсестрою військового госпіталю. Неабиякого хисту і мужності вимагала праця медсестри поруч з лікарем-хірургом. В юні роки довелось на власні очі побачити, відчути й пережити всі жахи й неймовірні труднощі воєнного лихоліття. Дуже багато в неї хвилюючих спогадів. Ось один із них. У радянських військах, які відступали, панувало панічне безладдя. Цим користувався ворог: дуже часто німецька авіація піддавала війська та біженців нещадному бомбардуванню й кулеметним обстрілам. Разом із відступом військ Червоної Армії сортувальний госпіталь рухався із Житомира на схід. У липні 1941 року госпіталь розмістився у середній школі в Лубнах над Сулою. У близькому великому лісі було розміщено просто неба десятки тисяч людей. То - чоловіки, мобілізовані військкоматами з поближніх районів України, їх гнали подалі на схід, щоб не потрапили до німців. Отож вони були ^полишені напризволяще: їм не видавали військового одягу і взуття. Йдучи до війська, коли спалахнула війна, вони вдягали літній поношений одяг. Тепер довелося спати без постелі під деревами. Наступили холодні дощові ночі. Тулилися один до одного, щоб хоч трохи зігрітися. Харчових продуктів постачали дуже мало - переважно перловку та горох у брикетах. Якщо вдавалося роздобути картоплю з полів, то зварити не було як під бомбовими нальотами німців. Людей обсипали воші. Почались пошесті, хвороби горла, легенів, шлункові розлади. Люди гинули. Частину чоловіків вдалося врятувати, вивезти на схід санпоїздами. Але медперсонал госпіталю не мав де взяти обмундирування, щоб їх одягнути і взути. А це ж все були чоловіки, які при вмілому військовому керівництві могли бути в числі тих оборонців країни, які б не пропустили ворога на Лівобережжя України, а, можливо, й зупинили б його наступ.
1943 року українських чоловіків і юнаків, навіть шістнадцяти і сімнадцятирічних, мобілізованих польовими військкоматами, сотнями тисяч посилали в атаки проти німецьких танків, під обстріл ворожих
гармат і мінометів, а також, щоб форсувати Дніпро та інші річки, причому ці воїни часто були в цивільному одязі і аби-як озброєні, не навчені військової справи. "Часто таку "живу силу" без ретельної підготовки-прикриття з повітря, артилерійського забезпечення, танкової підтримки, але під прикриттям "загороджувальних" загонів з тилу кидали навіть на добре укріплені "позиції противника"27. Очевидець таких сумних подій відомий письменник Анатолій Дімаров писав: "Не забуду поки й житиму одну таку атаку взимку сорок третього, вже коли наші війська визволяли Донбас. Німець засів за цегляними мурами металургійного комбінату, понад водосховищем, і полковник і його комісар не придумали нічого кращого як кинути в атаку кілька сот новобранців, яких не встигли ще й обмундирувати та як слід озброїти. Вони висипали на лід водосховища величезним натовпом і німці, підпустивши їх майже впритул, викосили до ноги. Вся крига стала криваво-чорною від трупів. 8. Олександр Довженко писав у своєму щоденнику у грудні 1943 року про те, як глибока скорбота огортала душі українських вчених і митців від того, що вони бачили на теренах України у визволених містах і селах, "розповідають, що на Україні починають призивати уже до мобілізації шістнадця¬тилітніх, що в бої гонять погано навчених, що на них дивляться, як на штрафних і нікому їх не жалько, нікому. Як страшно думати, що внаслідок отакого Україна може лишитися без людей. Адже дев'ятнадцятилітніх дівчаток уже теж призивають до армії, а скільки понищив і погнав до клятої Німеччини Гітлер?"29
Аналізуючи хід великих наступальних операцій Червоної Армії на території України в 1943-1944 роках, професор С.В.Кульчицький зазначив: "Воєначальники, починаючи від Г.К.Жукова, за ціною не стояли: польові втрати Радянської Армії вдесятеро перевищували втрати вермахту" (німецької армії - авт.)30. Загалом в ході війни Радянський Союз втратив у кілька разів більше людей, ніж розбиті ворожі сили.
Чи не є це доказом того, що сталінська верхівка часто намагалась воювати не вмінням, а числом! "Війна продемонструвала безжальнеставлення сталінської системи до свого народу. Ставка, ДКО, Генеральний штаб, політбюро ЦК ВКП(б) жодного разу навіть не поставили питання про яку-небуть відповідальність командуючих фронтів, армій, дивізій за невиправдано великі втрати особового складу під час бойових дій. За нестачу озброєння ми платили даремно загубленими життями наших людей: росіян, українців, білорусів та інш. Вони часто йшли в атаку, маючи одну гвинтівку на три-п'ять чоловік"31.
Трагедія держави почалась ще в серпні 1939 року, коли за спиною народів було вчинено змову двох диктаторів і підписано пакт Молотова-Ріббентропа. Радянський Союз фактично було втягнуто в Другу світову війну, яку розв'язали гітлерівці. Трагедію України було поглиблено ще й тим, що її територія стала головним театром протистояння в Європі.
Історія не прощає грубих політичних помилок і прорахунків. За всі злочинні дії і помилки заплачено безмірно великою ціною людських жертв, страждань, втратою матеріальних і культурно-історичних цінностей.
Нині стало відомо про Другу світову війну те, що раніше старанно приховувала і спотворювала радянська пропаганда, переосмислюються під тиском фактів події і оцінки. Проте ще далеко не всі документи оприлюднені. Люди з нетерпінням чекають, коли буде сказано всю істинну правду про історію Другої світової війни.
Чого вчить нас історія Другої світової війни? Найтяжчих ударів зазнає народ, який не має держави, власного війська, не здатний захистити себе власними силами. Бездарність кремлівських стратегів найтяжчим лихом обернулась для України у війні з гітлеризмом. Серед усіх республік колишнього СРСР людські і матеріальні втрати України є найбільші.