У 1921 р. московські керівники країни оголосили нову економічну політику (неп). Ця політика спричинила зрушення в народному господарстві. Проте в українському селі ще й далі тривала політика воєнного комунізму.
Це терпіли і селяни Зазим'я. Відчувалося гостре недовір'я радянської влади після придушення селянського повстання 1920 року. Згодом таки продрозкладку було замінено продподатком, дозволялася торгівля. Село оживало. Люди розібрали поміст на вулиці Мостовій, скористалися недалеким лісом і збудували нові оселі. Відбудували храм Святого Воскресіння, бо до 1924 року богослужіння відбувалося у попівському домі.
. Господарське і громадське життя помітно пожвавилось. Чимало зазимців зайнялись торгівлею, підприємництвом. Торгували сіном, дровами, деревним вугіллям, будівельним лісом, медом, воском. На кооперативних засадах було відкрито олійницю, крупорушку, молочарню. Олію виготовляли з рижію та конопляного сім'я. Організаторами кооперативу стали Приходько Григорій Федорович, Якуша Микола Сакович, Стрельченко Федір Леонтійович. Названі підприємства містились у центрі села, де тепер розвертається автобус. Поблизу був і шинок.
Заможні люди будували нові хати, просторі (на два виходи) і вкривали залізом. На місці, де будується нині нова лікарня (старий стадіон), і проти нього стояли заїжджі двори, їх власниками були Вірозуб Григорій Іванович (двір вміщав 50 коней), Голець Андрій Терентійович (двір на 15 коней). Г.І.Вірозуб, крім того, скуповував
худобу і торгував м^ясом. Требухівець Андрій Голець прибув у Зазим'є у кінці 20-х років. Йому сподобалось жити в придеснянському краї. У Зазим'ї одружився, зміцнив своє господарство. Основним його заняттям було молочарство. У ті ж роки з Черкащини приїхали Білокінь Харитон та Покотило Степан. Перший працював згодом їздовим у колгоспі, другий - конюхом.
У час непу збільшилась потреба у ковалях: виготовляли знаряддя праці із заліза. Заїхали якось у село цигани. Серед них були два брати Золотаренки, майстри ковальської справи. Вирішено було сільською громадою дати їм землю. Брати поселились. Так у нашому селі з'явився циганський рід Золотаренків
Важливими і прибутковими заняттями були рибальство й бджільництво. Бджільництвом займалися Особи, Загури, Приходьки, Суботовські, Свиридови, Ващенки. У деяких пасічників було кілька сотень бджолиних сімей (бджіл тоді розводили в дуплянках і стояках). Рамкові вулики лише почали з'являтися. Першим їх запровадив Суботовський Михайло Степанович.
Водяні млини на Десні мали Радченко Конон, Радченко Степан, Артем та Данило Калениченки. На зиму водяні млини зупиняли. Зерно мололи в погребських млинах-вітряках, що стояли на горбі за Старою Гаттю. Там, де тепер у селі продовольчий магазин, було збудовано просторе приміщення пожежні з вежею, яке часто використовувалось
як сільський клуб.
Уважно простежимо, яка була чисельність жителів у наших трьох селах та в місті Броварах у 1923 році, останньому році перебування у складі Остерського повіту Чернігівської губернії: Назва села, Кількість дворів Кількість мешканців Чоловіків Жінок
У Зазим'ї 585 2584 1214 1370
У Погребах 350 1588 746 842
611 2866 1347 1519
У Броварах 828 4864 2315 2549
Якщо не враховувати приїжджого населення за наступні сімдесят років, то в 1923 році, порівняно з сучасним станом, у Зазим'ї, Погребах і Пухівці людності було більше. Отже, є підстави для невеселих роздумів про життя та розвиток села за часів радянської влади.
Полегшення під час непу було нетривалим. З 1929 року сталінське керівництво знову запровадило воєнно-комуністичний режим: розпочалась примусова колективізація. Вона супроводжувалась жахливим терором, приниженням людської гідності, утисками, грабежами, розкуркулюванням.
Ранньої весни 1931 року в Зазим'є прибули з Броварів та з Києва Ткаченко, Петровський, Панін, Топоровський. Ці люди були уповноважені радянською владою здійснювати колективізацію. Вони вважали, що їм доручено дуже важливе завдання більшовицької партії, диктатури пролетаріату, а тому виконували це завдання з неухильною завзятістю і тими способами й засобами, які було узвичаєно в комуністичному режимі. Не питаючись селян, усунули з посади голову сільської Ради Ничипора Карсима. Свавілля й беззаконня стало нормою в діяльності більшовиків. От зібрались увечері в хаті Стрельченка Федора Леонтійовича, секретаря сільської Ради. П'ючи селянську горшку, закусуючи чужим підсмаженим салом, смакуючи медом, вирішували долю селян. Щоб примусити подати заяви до колгоспу, вирішили розкуркулити заможних зазимців: Радченка Логвина Маркевича, Приходька Савку Івановича, Радченка Івана Харитоновича, Гольця Андрія Терентійовича, Селика Григорія Борисовича.
Куркулями вони не були, бо найманої праці не використовували. Але людей треба було залякати. Ці господарі зазнали усіх жахів насильства й наруги: їх вигнали зі своїх хат, відібрали худобу й майно. Гольцеві А.Т. вдалось уникнути розкуркулення. Він дуже щедро пригостив уповноважених і погодився, щоб на його подвір'ї тимчасово створювали колективне господарство. Радченка І.Х. заарештували й відправили в Бровари. З болем у серці й жахом вступали люди до колгоспу.
Засобами заманювання, обдурювання й погроз було засновано в березні 1931 року два колгоспи: "Новий шлях" у селі та "Пролетар" на хуторі. Незабаром колгоспи об'єдналися під назвою "Пролетарський шлях". Селян позбавили землі, коней, волів, сільськогосподарського знаряддя праці. Багатовіковий спосіб життя, традиції, любов до рідної землі, до свого власного майна, народні звичаї було грубо потоптано. Утворення колгоспу "Пролетарський шлях" сільська радянська влада відзначила влаштуванням показухи: колгоспників примусили йти двома колонами від озера Хоми та з хутора (з вулиці Лісової). Колони мали з'єднатися в середині села, де на майдані біля пожежної вежі було споруджено трибуну. Там відбувся мітинг. Попереду з'єднаної колони йшов Швидак Тимофій Васильович. Йому було доручено нести плакат з текстом державного акту про землю. Кремлівські керівники запевняли селян, що радянська влада безплатно й довічно закріплює землю за колгоспами. Яка насмішка й наруга над селянами?! Землю у них насильно відібрали, але переконували, що вона їм віддана навіки. Справа і зліва від Швидака Т.В. крокували червонопрапороносці. За ними ішли люди з портретами К.Маркса, В.Леніна, Й Сталіна. Відтоді такі демонстрації примусово-добровільно влаштовувались кожного року в дні радянських свят 7 листопада та Першого травня - як у довоєнний так і в післявоєнний час (до середини 50-х років).
Уже в перших роках створення сільгоспартілей колективне господарювання таким способом, як запровадили його більшовики, засвідчило свою неспроможність, нежиттєздатність. На колгоспних фермах худобу доглядали погано, про запас кормів для зимівлі тварин ніхто не дбав, а тому часто здихали коні, корови, телята.
Олександра Іванівна Галицька згадує, що її батько Іван Стапанович Радченко виростив баского вороного коня. Це був ще зовсім молодий жеребець, не було йому ще й року, коли ним уже возили вантажі. Цим конем любувалася й пишалася уся сім'я. І ось настала весна 1931 року, коня забрали в колгосп. Тваринницька ферма артілі "Пролетарський шлях" містилася поряд із садибою Івана Радченка. Олександра, їй було тоді лише 7 років, і звали її Ленька, частенько навідувалася до батькового коня-красеня. То одного разу прийшла на ферму і боляче була вражена: кінь уже здох. Дівчина стояла біля мертвого коня і гірко плакала. Тут же за кілька кроків жалібно оплакувала коня, який теж загинув, двоюрідна сестра Олександри Софія. Цього жеребця виростив її батько Панас Радченко і змушений був віддати в колгосп. Гіркий спогад закарбувався в пам'яті на все життя.
Першим головою колгоспу призначили Ткаченка Г.К., зазимцям не довіряла влада. Він належав до так званих 25-тисячників. Сталін послав на села 25 тисяч своїх довірених осіб - членів ВКП(б). Вони повинні були суворо проводити генеральну лінію комуністичної партії задля швидкої суцільної колективізації, хоча сільське господарство знали вони погано, професійних знань не мали, психології селян не розуміли. Розмовляли з людьми переважно російською мовою: вважалося, що це мова більшовицької партії.
Там, де тепер пролягає залізнична колія вздовж вулиці Лісової, лежали кучугури пісків. Вони утворились після вирубання лісу. Сильні вітри часто піднімали піщані хмари і несли на село. Вирішено було посадити кущі шелюги - гостролистої верби, щоб закріпити піски. Згодом поміж шелюгою було посаджено сосну.
Весна 31-го вдалась ранньою. Бригадира Якушу В.Т. послали в Бровари, щоб привіз агронома кінною підводою. Під'їхали до Зазим'я. Понад дорогою пишно зацвіла шелюга. Навкруги розливався духмяний аромат, золотисті барви вербового цвітіння вабили око.
- А що це так рясно й красиво цвіте? - питає агроном бригадира. В.Т. Якуша подивився з хитринкою в очах на нетямущого агронома та й каже з іронічною посмішкою: "А це ж наш хліб!". Будемо з хлібом у цьому році, - вирішив приїжджий. Зліз з воза і зірвав кілька суцвіть, поклав у кишеню.
Увечері, на засіданні колгоспного правління, підбивали підсумки робочого дня. Бригадир розповів про вранішню хлібну пригоду. Усі весело сміялися. Казали:: "Приїхав чоловік селян учити, як треба господарювати, а сам не знає, як хліб росте". Не витримав сорому спеціаліст, присланий із міста. На другий день зник, більше в Зазим'ї не показувався.
Нездатним керувати колгоспом виявився й Ткаченко Г.К. Минуло небагато часу, як колгосп очолив Мілевський А.Й., колишній директор рукавичкової фабрики з м. Києва. На відміну від інших, А.Й.Мілев-ський намагався вникнути в сільськогосподарське виробництво, знайти спільну мову з колгоспниками, був добрим організатором, дбайливим господарником.
Та жахливою трагедією став голодомор 1932-1933 років. Немає в Україні села, де б не зазнали цього страхіття. Тоді голод спіткав людей не тому, що не вистачало продуктів - він був зумисно влаштований кремлівськими політиками. Адже вчені підрахували, що врожай 1932 року лише на 12% був менший середнього врожаю 1926-1930 років. Цього хліба цілком вистачило б для забезпечення населення України, але його вивезли з України, вичистили уповноважені більшовики всі українські комори, щоб люди вимерли.
Не обминув голод і Зазим'я. Гинули від голодної смерті чоловіки, жінки, діти. Всього померло понад 100 чоловік. Зокрема, серед дорослих:
Барбон Петро Трохимович
Щиголь Петро Григорович
Швидак Марія Кирилівна
Литвиненко Юхим Терентійович
Радченко Іван Тимофійович
Щиголь Йосип Прокопович
Щиголь Яків Пилипович
Ващенко Федір Григорович
Рижа Марія Антонівна
Радченко Гнат Михайлович
Карсим Христя Григорівна
Загура Левко Семенович
Загура Ганна Семенівна
Загура Векла Семенівна. Голод косив дітей, померли:
Барбон Настя Петрівна
Щиголь Анатолій Петрович
: Сапон Марія Олександрівна
Швидак Ольга Петрівна
• '• Литвиненко Зіна Юхимівна
'*> Радченко Марія Іванівна
Щиголь Марія Олександрівна Радченко Григорій Матвійович Радченко Ганна Матвіївна.
Окремі матері йшли на великий ризик, рятуючи своїх дітей. Невимовне горе оповило душу Стрельченко Насті Якимівни (по вуличному Кузюрина) від страшного виснаженого вигляду своїх трьох голодних дітей. Узяла вона корзину та й пішла до лісу, їстівних грибів не було, набрала мухоморів. Вдома кілька разів відварювала в горшку у печі, відціджувала. Потім посадила двох дівчаток та хлопчика навколо горшка на печі, перехрестилась та й стали всі їсти. Опісля мати обняла дітей, поцілувала та й полягали спати. Уранці живі проснулись! Діти попросили ще грибів. Мати зраділа. Безмежно ризикуючи, вона врятувала своїх дітей від неминучої смерті.
Смертельна доля спіткала сім'ю Яковенка Івана Хомовича. Помер сам батько та четверо дітей: Василь, Лідія, Ганна, Іван. Жінка Софія із старшим сином Володимиром ледве дісталась до Києва. Там удалось врятуватись від голодної смерті. Лише на одній невеликій Касяновій вулиці (нині Таїсії Радченко) голодомор звів у могилу три сім'ї.
Люди, що мешкали поблизу озера та в селі, рятувались навесні 1933 року тим, що ловили рибу в озерах, в Десні, щипали щавель на лузі, їли осереддя лепехи, цвіт акації, лободу, дикий часник. Усі споживали лісові й лугові гриби. Хутірці подалися на роботу в Дурп. Це були землі підсобного військового господарства, розташованого за Броварською залізничною станцією, де пролягають дороги на Красилівку і Требухів. У перші роки радянської влади ці поля належали Дніпровському управлінню річкового пароплавства, скорочено ДУРП. Ось тому за цими землями зберігалась така назва. Зазимці ж говорили дещо спотворено - Дурт (як урочище). Господарство мало 280 га землі. Голодний люд змушений був працювати там за миску баланди. Варили юшку з води та подрібненої на січкарні конюшини, добавляли трохи солоної тюльки. Видавали ще грамів по 100 хліба. Деякі матері завозили своїх дітей у Київ і там залишали напризволяще. Люди вмирали в хатах, дворах, на вулицях, під тинами. На родючій землі без війни, моровиці чи стихійного лиха помирали хлібороби.
Весною 1933 року були найтяжчі дні. Щоб врятувати працездатних колгоспників від лихої смерті, керівники артілі "Пролетарський шлях" (Мілевський А.Й., Радченко І.К.) влаштували безплатні "обіди". Біля Гамазея (у озерці тоді стояла вода) поставили великий котел, в якому варили їжу з м'яса дуже низької якості, переважно з кісток, зокрема й з конини. Люди заздалегідь вишиковувались у довгу чергу з мисками й ложками, щоб одержати черпак незвичайного варива, якого раніше ніколи не споживали. Це дало можливість вижити частині зазимців.
Народ недарма відгукнувся на примусову колективізацію і голод гірким фольклором. З острахом почула вчителька на перерві з вуст учениці вірш, сповнений душевного болю і гіркоти:
Батько в созі, мати в созі. Діти плачуть на дорозі. Нема хліба, нема сала, Бо совєцька власть забрала. Ні корови, ні свині, Тільки Сталін на стіні, Ще й показує рукою, Куди йти за лободою.
Колись багате, велелюдне село збідніло, стало злиденним, голодним. Таким зробили його кремлівські вожді, щоб загнати селян у колгосп, викачати хліб, вбити в душі національну свідомість, прагнення до праці й волі.
У 1932 році сталінське керівництво запровадило паспортну систему в місті. Селян права на одержання паспортів було позбавлено. По суті вони були прикріплені до землі, стали державними кріпаками.
1930 року в Броварах створили МТС, яка обслуговувала 28 колгоспів - броварських та навколишніх сіл. На 1935 рік МТС мала лише 4 трактори і 2 молотарки. Колгоспні роботи ще довго доводилось виконувати кіньми, волами і вручну. А от у 1940 році в МТС уже налічувалося 57 тракторів.
Після смерті Мілевського А.Й. у 1937 році (похоронений у Зазим'ї) головою колгоспу обрали місцевого колгоспника Радченка Івана Кононовича, який до того був заступником голови артілі. То був чоловік, що повірив більшовикам і мав здібності до керівництва. Дбав про зміцнення трудової дисципліни. Був кмітливий і вимогливий. Спонукав, щоб і його дружина відпрацьовувала мінімум трудоднів, була прикладом для жінок - колгоспниць. Він діяв за принципом: родичі в мене за столом, а на роботі в мене немає родичів. Іван Кононович вважав, що в колгоспі треба працювати так, як у власному господарстві. Цього вимагав від колгоспників. Часто був гострий і безкомпромісний.
Сінозаготівля - важлива пора для селян. Сіно гребли вручну і складали в копиці. Сам голова колгоспу перевіряв кожний стіг. Туго складений - добре виконана робота. Якщо легко можна засунути руку, розкидай і клади копицю заново. У стозі мусить бути не менше ЗО
пудів сіна.
І.К.Радченко вступив до Комуністичної партії. На той час немало було людей, які прийняли утопічні комуністичні ідеї близько до серця. Серед них був і голова колгоспу "Пролетарський шлях". Не відав, що колгоспному ладу не судилося довго жити, що в нього немає майбутнього. Він був сином доброго господаря. Крім того, шалена комуністична пропаганда, більшовицька монополія на ідеологічну інформацію, адміністративний тиск накладали відбиток на погляди,
світогляд людей.
На вимогу керівників Зазимської артілі було знесено цілий ряд хат по сучасній вулиці Київській від школи до хати громадянки Зайцевої Таїси. Людей переселили в інші місця. У центрі села було збудовано приміщення для худоби, комору для збіжжя, контору. У переважній більшості сіл колгоспні ферми створювались за селом.
Там, де тепер провулок Київський, було організовано парникове господарство. Цим господарством успішно керував Спичак Петро Семенович. Вирощували не лише розсаду городніх культур, а й гриби-шампіньйони, якими постачали місто.
Земель, придатних для будівництва, в Зазим'ї малувате. Село оточене лісом, озерами, заплавними луками. А потреба в розширенні житлового будівництва у XX столітті стала велика. То й дозволила місцева влада заселити піщану косу і заболочену місцевість - Грабник та розчищений від лісу Хутір. Орні землі навколо села з 1931 р. належали колгоспові, поселятись там не дозволялось. Навіть невеличкі хутори кремлівські політики наказали позносити. Вони марили про державу як про комуністичний гуртожиток.
Ще Столипінською реформою, проголошеною в 1906 році, скористалися і зазимці. В урочищі Гута обзавелися власним господарством кілька односельців: Швидак Василь Іванович (він поселився першим з сином Тимофієм, Іваном та Михайлом, 7 років служив на флоті, за що мав прізвисько Матрос), Якуша Мефодій Гнатович, Калениченко Юхим Михайлович, Щиголь Михайло Григорович, Миронівський Гордій Якимович, Рижий Іван Іванович. У кінці 30-х років за наказом більшовицьких керівників знищували хутори в Україні. Господарі з Гутянського хутора змушені були перевезти свої оселі в село (1937-1938 рр.). На місці садиб колишніх хуторян розорали поле, де колгосп вирощував полуниці, зернові культури, картоплю і напрочуд великі кавуни.
Внаслідок сутужного стану з орними землями сталося й те, що деякі люди змушені були будувати хати на болоті. Так, до початку 30-х Требуховом розпочато будівництво нового аеропорту. З 1935 року він уже діяв як Центральний аеропорт Києва. Отже, у довоєнні часи Бровари були і "повітряними воротами" столиці України.
1935 року прокладено електричну трамвайну лінію. Як водилося в роки соціалістичного будівництва, новобудова або перебудова підприємства вважались важливою подією. Коли відкривали рух, електротрамвай з м'якими зручними сидіннями пишно прикрасили квітами і червоними прапорами. Першим з Києва до Броварів проїхав сам Павло Постишев (з 1934 року столицю з Харкова перенесли в Київ). Це той П.Прстишев, що був посланий у 1933 році особистим представником Й.В. Сталіна в Україну з необмеженими повноваженнями. Росіянин, лицемірячи, намагався ввійти в довір'я, сподобатися українському люду. Для фотографування, для преси вдягався у вишивану сорочку. Виступав же у чоботях і військового крою одязі, подібно до Сталіна. Цей П.Постишев був погромником українського національного відродження, провідником деспотичних методів колективізації, одним з найголовніших організаторів голодомору 1932-33 років. У 1938 році сам потрапив під нещадне колесо сталінської репресивної машини, його було арештовано, а 1939 року розстріляно.
У 1942 році німецькі окупанти розібрали трамвайну колію. З рейок і шпал було збудовано вузькоколійну залізницю, щоб вивозити будівельний ліс, який далі відправляли до Німеччини.
Ось тому до Києва доводилось добиратись пішки з самого Зазим'я, дуже часто з нелегкими клунками на плечах (саквами). Хутірці ходили, як звичайно, лісовою дорогою попід Ковпитом (урочище Перетоки) на Микільську слобідку, а люди з села через Погреби і Троєщину до річки Чорториї, далі човнами чи катером до Києва. Інколи користувалися річковим транспортом: від Пухівки, де було обладнано пристань, по Десні, а потім Дніпром до міста. Важливим транспортним засобом з довоєнних років стали веломашини,- ними прагнула обзавестись більшість мешканців села, а дехто придбав і мотоцикли.
У колгоспі не вистачало орних земель, були заболочені луки. Вирішили провести осушення боліт. Ці роботи проводились у 1937-38 роках. Це тоді з'явились глибокі канави на Хвощах попід кладовищем. Копали заступами вручну чоловіки, жінки, молодь. Роботи виконували пізньої осені та взимку. Із видобутого торфу та гною на колгоспному дворі виготовляли компости. Сумішшю угноювали поля. Урочище Хвощі було малопрохідним болотом. Після осушення стало сіножатним лугом.
Це в ті роки прорито канап, який проліг попід Грабником і перерізав вулиці теперішні Київську й Деснянську. Він перетворився на маленьку річечку, в якій тече вода з боліт у Десну круглий рік, а під мостом по вулиці Київській - не замерзає навіть в люті морози.
На кінець 30-х років колгосп мав певні виробничі успіхи. Люди працювали чесно, добросовісно. Вірили, що життя за колгоспного ладу поліпшиться. Колективне господарство "Пролетарський шлях" брало участь у Всесоюзній сільгоспвиставці в Москві. 1938 року Спичак Петро Семенович та Якуша Настя Іванівна були нагороджені грамотами та малими срібними медалями. Вони виростили високий урожай полуниць. Премійовано їх по 500 крб. У 1939 р. бригадира Гольця Андрія Терентійовича за високий урожай проса (33,6ц з га) нагороджено великою срібною медаллю та премійовано грішми 1000 крб. До Москви було запрошено і голову колгоспу І.К.Радченка. На виставці вони зустрічалися з відомими передовиками виробництва: Степанидою Виштак, Пашею Ангеліною, Олексієм Стахановим, Петром Кривоносом.
Сумно склалась доля Зазимської церкви. Богослужіння було припинено ще на початку 30-х років. Священика Михайла Подєльського було арештовано й розстріляно. Районне керівництво вимагало знищити церкву, розібрати її. Такої думки була й сільська Рада та керівники колгоспу. Уже було ухвалено відповідну постанову. Головою сільської Ради тоді був Косой Роман овсійович, присланий із Києва. Важко було відстоювати церкву, адже "повстанське село"!? Проте знайшовся благородний сміливий чоловік, справжній християнин - патріот України. Це був Якуша Пилип Петрович. Разом зі своїми однодумцями він запросив спеціалістів (архітектора та інженера-будівельника) із республіканського товариства охорони пам'яток історії та культури. Комісія прийшла до висновку, що Свято-Воскресенська церква є важливою архітектурною пам'яткою. Вагомим було й те, що глибоко віруючі жінки зібрали сотні підписів з проханням до радянсько-партійної влади не руйнувати храм. Приміщення церкви вдалося зберегти. Проте наругу над святинею було вчинено. У храмі влаштували комору для збіжжя. Збоку зробили тік і встановили молотарку. Люди розібрали ікони, хрести, предмети релігійного культу. Частину вдалося зберегти у вівтарі, який відгородили від решти приміщення. Більшовики все-таки розібрали церковну огорожу, що була витвором мистецтва.
Дотримання духовних і моральних християнських цінностей одвічно було притаманним українському народові. Всупереч національним традиціям більшовики проповідували й насаджували войовничий атеїзм (безбожжя). Народні звичаї та обряди, пов'язані з християнськими православними святами, було оголошено забобонами й марновірством. Вінчатись і хрестити дітей, здійснювати свої духовні потреби стало неможливим. Богослужіння у церкві було відновлено у 1941 році, проте наша земля стогнала в той час під гнітом фашистських окупантів.
У багатьох селах Наддніпрянської України після Першої світової війни виникли общини євангелістів-баптистів (від грецького "баптизо" - "хрестити водою"). Баптисти - різновид протестантизму - загальної назви християнських віровчень, які виникли в Західній Європі в XVI столітті внаслідок Реформації (церковного розколу, відокремлення від католицизму ряду протестантських церков). Баптисти заперечують роль церкви як посередниці між богом і людьми, проповідують принцип спасіння своєю власною вірою. Вони дотримуються хрещення лише в зрілому віці. Баптистський культ значно простіший: не вшановуються ікони, хрести і святі. Богослужіння замінено молитовними зборами. Суть життя в розумінні баптиста полягає в тому, щоб врятувати свою душу від гріха і підготуватися до гідної зустрічі з Христом на тому світі. У Зазим'ї таку общину заснував Швидак Тимофій Васильович. Він був ще зовсім молодим, коли в його життя несподівано ввірвалася біда. У 1914 році змушений, як і тисячі українських чоловіків, йти в царську російську армію і воювати з німцями. Разом з трьома земляками (з Гоголева, Вигурівщини, Троєщини) він потрапив у полон. Спочатку полонених утримували в таборі у Пруссії, а потім їх повезли аж до Італії. Земляки тричі намагалися втекти з полону, та кожного разу їх ловили й повертали назад. На четвертий раз вдалося уникнути переслідування. Постало питання: як же добратися до України? Кругом чужі люди, мови яких українські чоловіки не знали. Вирішили йти на схід сонця. Пересувалися лише вночі, вдень ховались в лісах та байраках, їли те, що давала природа: лісові ягоди, горіхи, гриби. Нарешті добралися до Польщі. Колишні воїни вже зовсім вибились із сил. Страждали від ран фронтових і тих, що отримали від побоїв (після кожної втечі їх нещадно били). Страшенно мучила докучлива кусюча комашня. Далі йти не було снаги; на якомусь узліссі зупинилися голодні, зранені, виснажені. Майже непритомними їх знайшов під густими вільховими кущами поляк, який за релігійними переконаннями був євангелістом. Він, на щастя, знав російську мову. Цей поляк допоміг потерпілим людям добратися до себе в обійстя, виходжував їх три місяці, переховуючи від людського ока. Щоденно читав їм біблію і навчав молитися Богу по-своєму. Чоловіки щиро покаялися перед Богом і поклялися: якщо вони видужають і благополучно доберуться додому, то ніколи не переступлять заповідей Христових. Нова віра, в яку навернув їх польський євангеліст, їм дуже сподобалась. Нарешті чоловіки видужали й набралися сил. Низько вклонились своєму ратівникові й вирушили в дорогу. Без пригод повернулись в Україну, дістались рідного порога.
До нової віри Швидак Т.В. залучив ще кілька зазимських родин. Приєднались до них євангелісти із сусідніх сіл: Пухівки, Погребів, Троєщини, Вигурівщини. Тимофій Швидак став пресвітером (священиком) в общині, а його хата використовувалась як молитовний дім. Спочатку односельці, родичі, друзі поставились до нього насторожено, з недовірою, з підозрою, але згодом прониклись повагою. Зазимські люди переконались, що це чоловік великої сили волі, що він дотримується чесного, порядного способу життя і його віра в Бога є непохитною. Він не вживав спиртних напоїв, не палив цигарок, не лихословив. Це надзвичайно вражало тих, хто знав Швидака Тимофія до війни. А був він тоді відчайдушним парубком, рішучим, здатним на всілякі зухвалі витівки. Тепер же став дуже скромним, привітним і милосердним: був готовий завжди надати людям безкорисливу допомогу. Тимофій Васильович старанно облаштовував та зміцнював своє господарство. Трудивсь разом із дружиною Марфою Іванівною дуже наполегливо: щоденно з раннього ранку до пізньої ночі. Лише в неділю відпочивали й молились. Допомагали діти, яких було четверо: дві дочки і двоє синів. Таким чином він став заможним господарем. Добудував новий гарний будинок під бляхою, знову відкрив крамницю біля церкви, яку він утримував ще до війни. У господарстві було дві пари добрих волів, стільки ж коней. Доречно згадати, що одна пара виїзних коней мала великий успіх на сільських святах. А ще Швидак Т.В. мав три корови, телят, вівці, багато домашньої птиці. Земельні наділи його містилися в центрі села й на Стировщині, мав також чималу пайку лугу й лісу. Сіно заготовляв для себе і для продажу, виготовляв дерев'яне вугілля, яким постачав і відомого київського адвоката Тарковського Владислава Вікентійовича.
У Тимофія Швидака були найкращі тогочасні плужні борони, вози з металевими обручами, бричка для святкових виїздів, жниварка, олійниця, досконалий ткацький верстат, січкарня, столярний верстат і навіть фісгармонія (музичний клавішний інструмент, подібний до невеличкого органа). Оскільки Тимофій Васильович був одним із найзаможніших селян, то міг бути підданим розкуркулюванню радянською владою. Коли ж більшовики запропонували йому віддати в колгосп більшу частину власної худоби й майна, він - як людина глибоко релігійна й законослухняна - швидко погодився. Згодом і сам вступив до колгоспу, де й працював чесно і добросовісно до середини 50-х років. Коли Т.В.Швидак помер 1966 року - община євангелістів облаштувала молитовний дім в с. Троєщині. Слід зазначити, що протестантські віросповідання не вкоренилися у самосвідомості переважної більшості українців.
20-і - 30-і роки - час нечуваних жахливих сталінських репресій. Можна було потрапити за ґрати за необачно сказане слово, особливо на адресу "вождя всіх народів" Сталіна.
Трапилось це 1929 року. Якогось дня офіцери Червоної Армії їхали з Києва на заняття в КУКС. У вагоні трамвая сиділи й зазимці, які поверталися додому з київських ринків. Барбон Яків Якович був напідпитку. Веселий, гомінкий. Вирішив розважити присутніх. Став наспівувати пісеньку: "Ой, спасибі батьку грузину, що видумав підошву із резини". Один офіцер (капітан), занадто відданий сталінському режимові, став сварити сільського дядька: "Что тьі мелешь? За такие слова будешь отвечать!". Доїхали до зупинки Старий дуб. Зазимські люди стали виходити із вагона. А капітан Барбону Я.Я. суворо наказав: "Пошли со мной!". Земляки намагались виручити односельця: "Товаришу командире! Це ж не він співав, це в ньому горілка співала. Відпустіть неграмотного дядька!". Серце офіцера не зворухнулось. Довелось чоловікові відсидіти у в'язниці і відпрацювати у таборах 7 років, хоч і правдиві були слова. Народ як скаже, мов вузол зав'яже. До приходу радянської влади не бачили й не знали гумового взуття. Були випадки, коли в бідних сім'ях і не вистачало чобіт для всіх дітей, але взуття було тільки шкіряне.
Року 1936 спіткало лихо і Барбона Федора Яковича, рідного брата Барбона Якова. У центрі села біля пожежні відбувався мітинг, приурочений черговій річниці встановлення радянської влади. На цьому мітингу виступав з промовою учитель історії Кузьменко Г.М. Порушив болюче питання про селянське повстання 20-го року, трактуючи його в сталінському дусі.
Барбон Ф.Я., стоячи серед людей, висловив незгоду з деякими поглядами промовця. Сказав лише кілька слів. Його було арештовано й осуджено. Сім років працював на будівництві Біломорканалу.
Ворогом радянської влади енкаведисти оголосили і машиніста локомотива Загуру Леонтія Ничипоровича. Вони не могли йому простити сміливого вчинку 26 квітня 1920 року, коли починалось селянське повстання. Зазимці відмовились давати кінні підводи червоним. Розгніваний комісар погрозив їм наганом: " Вот что вас ждет!". Загура Л.Н. вийняв з-за пояса маузер і відповів: "А вас ось що жде". Каральні органи довго вичікували, а в середині 30-х років він був арештований і засуджений до розстрілу. Адже в енкаведистів було гасло: "Дайте нам человека, мьі дела найдем". Кілька років бідував на далекій чужині, в крижаній тундрі Мельник Іван Захарович. Туди його було заслано за те, що не захотів вступати в колгосп та не міг своєчасно сплачувати непосильні податки.
Влітку 1937 року приїхала в рідне село до матері Олександра Яківна Риженко, по чоловікові Балабодько. На руках тримала дев'ятимісячного хлопчика. Жінка була в розпачі, бо її спіткало велике лихо: чоловіка Станіслава забрали енкаведисти, серед ночі підняли з постелі. Він служив у Червоній армії офіцером-політпрацівником (військове звання майор). Чесно й сміливо відстоював свої громадянські погляди. За це опинився у ГУЛАЗі*. Трагічна доля розлучила молоде подружжя назавжди. Сина В'ячеслава виховувала мати разом із бабусею, а потім з другим чоловіком Божком М.Д., який усиновив хлопця.
В Україні репресії здійснювались під гаслом боротьби з "буржуазним українським націоналізмом". Таке безпідставне звинувачення було приписане Шкавру Якову Гнатовичу, його зняли з посади директора школи і перевели у Фастівський район. Пізніше, коли спалахнула війна, він воював з фашистськими загарбниками. Загинув на фронті.
Таким було тривожним, неспокійним і дуже часто трагічним життя краю в 1921-1941 роках. У другій половині 30-х років Сталін оголосив про побудову соціалізму в Радянському Союзі. Більшовицькі керівники оголошували, що в країні утверджено суспільну власність, впроваджено соціальну справедливість, немає гноблення людини людиною. Насправді ж замість усуспільнення засобів виробництва відбулось їх одержавлення, працівники стали відчуженими від них. Селяни потрапили в кріпосну залежність від колгоспів. Люди жили в великих злиднях, в умовах грубого порушення їхніх прав. У нових конституціях (СРСР -1936 року, Української РСР - 1937 року) було записано чимало прав і свобод громадян, але насправді демократія залишилася тільки на папері. Україна пережила два страшні голодомори (1921-22 років і 1932-33 років), страждала від жахливих арештів, інших всіляких репресій. Українське національне відродження 20-х років було жорстоко придушене й дістало назву "розстріляного відродження". Промисловість, сільське господарство, всі багатства республіки були цілком у віданні Москви. Україна знову стала провінцією імперії, яка лише по-новому називалася - СРСР