Село Зазим`є в роки Української революції (1917-1920 рр)

1917-1920 роки - це час національно-визвольної демократичної революції в Україні. Зазимські селяни тоді стали активними учасниками важливих історичних подій. Зупинимося на перебігу найголовніших із них - найбільш пам'ятних і вирішальних.
1919 року військам Української Народної Республіки, яку очолювала Директорія, довелося воювати з трьома ворожими силами: з армією більшовиків, генерала Денікіна і польськими дивізіями.
ЗО серпня передові частини УГА (Української Галицької Армії), просуваючись з південного заходу за завданням С.Петлюри, вступили до Києва, їх очолював генерал Кравс. Більшовицькі війська покинули столицю без бою. Проте про охорону ланцюгового мосту через Дніпро ніхто не подбав. Тому з лівого берега річки 31 серпня в місто несподівано увірвалися кавалерійські денікінські частини білогвардійського генерала Бредова. Війська було небагато, проте генерал Бредов діяв рішуче. Він домігся від генерала Кравса згоди на встановлення демаркаційної лінії (тобто лінії розмежування ворогуючих військових частин). Місто залишилося за білогвардійцями. Цього ж дня білогвардійці захопили Бровари. Українська армія відступила до Василькова. Це був фатальний прорахунок генерала Кравса. Денікінські війська, продовжуючи завойовувати землі України, наступали в напрямку на Москву. У Придесенні їх наступ очолював донський козачий отаман Дроздовський.На початку вересня білогвардійці вступили в Зазим'є. їх гостинно зустрів піп Іван Борзаковський у своєму дворянському кам'яному домі в чарівному куточку Зазим'я біля озера. Там пили-гуляли дроздовськіофіцери. Довкола будинку ріс розкішний великий сад. Офіцери грали в карти, розважались з дочками Борзаковського, прогулювалися по саду.
Одного недільного дня, закінчуючи ранкове богослужіння в церкві Святого Воскресіння, з незвичайною проповіддю звернувся до односельців священик Борзаковський. На цей раз його звернення до людей було незвичним, бо закликав він смиренно виконувати накази нового правителя Росії генерала Денікіна.
Аж ось з-поміж людей вийшов молодий буйночубий юнак. Це був студент Київського університету імені Святого Володимира.
Ви - українці? - запитав.
Атож, українці, - відповіли зазимці.
Тож знайте, що денікінці - наші запеклі вороги, вони
поневолювачі й грабіжники. Білогвардійці, як і більшовики - це лихо і
смерть України. Вони прагнуть відродити "єдиную й неделимую"
Російську імперію. Нам треба створити свою незалежну державу –
Українську Народну Республіку.
Люди схвально сприйняли промову студента. Проте цей промовець швидко зник: піп Берзаковський ретельно вистежив юнака. Він видав його дроздовцям.
Того ж самого дня у попівському будинку засідав військово-польовий суд. Студента присудили до страти. Білогвардійці вивели відважного хлопця в урочище Березівку й порубали шаблями на шматки. Вночі зазимці захоронили останки безіменного патріота, що помер зі словами "Слава Україні!" на вустах.
Це був українець, котрий палко й безмежно любив Україну, готовий віддати життя за її свободу. Проте цей борець за волю України був недосвідченим романтиком, він опинився без зброї серед лютих ворогів, то й поплатився життям.
Напевне, він знав про безсмертний героїчний подвиг студентів і гімназистів під Кругами, які в січні 1918 року полягли смертю хоробрих в оточенні - від куль лютої більшовицької орди підполов-ника М.Муравйова. Тоді невеличкому загонові свідомого українського юнацтва на деякий час вдалося зупинити руйнівний наступ на Київ. У березні 1918 року похоронили ЗО героїв Кругів у Києві біля Аскольдової могили. Молодий поет Павло Тичина написав пророчі вірші:
На Аскольдовій могилі
Поховали їх -
Тридцять мучнів - українців
Славних, молодих.
На Аскольдовій могилі Український цвіт! -
По кривавій по дорозі
Нам іти у світ.
Так, дорога до волі України простяглася насправді кривава й важка!
Більшовики тричі вривалися в Україну і намагалися зробити все, щоб не втратити контроль над нею. Лише за третім вторгненням їм вдалося встановити радянську владу на 70 літ.
Голова реввійськради Л.Троцький пояснив політику ЦК РКП(б) щодо України цілком ясно: "Нам необхідно повернути Україну Росії. Без України немає Росії. Без українського вугілля, заліза, руди, хліба, солі, Чорного моря Росія існувати не може. Вона задихнеться, а з нею і радянська влада... Для досягнення поставлених цілей усі засоби однаково хороші"17. Таку ж позицію щодо України однозначно займав і голова Раднаркому радянської Росії В.І. Ленін.У промові на мітингу в Петрограді 13 березня 1919 року він сказав, що німецькі імперіалісти "...хотіли вивезти з України 60 мільйонів пудів хліба, а вивезли всього тільки 9 мільйонів..." А далі продовжував у ті й же промові: "Ми маємо тепер Радянську Україну... Запаси хліба в Україні гігантські. Взяти все відразу не можна. Ми послали на Україну наші кращі продовольчі сили і вже в один голос дістали таке повідомлення: "Запаси хліба величезні, але всього відразу вивезти не можна, нема "апарату"... Ми в центральному комітеті нашої партії, обговоривши це становище, дали завдання - спочатку зробити все для побудови апарату на Україні і взятися за роботу, коли буде зброя в руках і буде апарат, а на 1 червня одержати за це 50 мільйонів пудів хліба"18.
Народні повстання проти більшовицької диктатури розпочалися ще в 1919 році, коли більшовики вдруге прийшли в Україну. Вони грубо насаджували воєнно-комуністичні методи керівництва. Влада по суті перебувала не в руках рад, а в руках революційних комітетів та комнезамів. Велике невдоволення селян викликало примусове створення комун і радгоспів, їх також дуже обурювала "продроз-кладка", коли влада безплатно відбирала хліб, різні харчові продукти, створювала умови для голодної смерті. Люди не хотіли терпіти насильств, грабежів, безправ'я. Україна була охоплена вогнем боротьби проти загарбників. Найбільше поширився селянський повстанський рух на півдні країни. Цей рух очолював усім відомий проводир Нестор (((Турченко Ф.Г. Новітня історія України. Частина перша (1917-1945 рр.)-К.:Генеза,1994.-С.132.))) 60 мільйонів пудів - це приблизно 9,6 тисяч тонн.
18 Ленін В.І.- Твори. Третє видання. т.ХХІУ.- К., 1936. - С.69-70. 55Махно. Саме в його армії у боях було влаштовано й запроваджено знамениту кулеметну тачанку.
Рух проти комун і продрозкладки більшовики вважали "бандитизмом" і використовували Червону Армію для придушення селянських повстань. Тільки за три місяці (квітень, травень, червень) 1919 року на теренах України їх відбулося 328. Активний опір новим окупантам чинили наші краяни.
У серпні 1919 року повстали селяни Гоголева, відомого міцними вольнолюбивими козацькими традиціями. Приводом до повстання було запровадження воєнного стану в Остерському повіті. Серед керівників повсталих виділявся Григорій Чупринка, уродженець цього ж містечка, відомий український поет. Його розстріляли чекісти в концентраційному таборі Підмосков'я.
Третій прихід більшовиків в Україну викликав цілу низку повстань на Броварщині навесні 1920 року.
26 квітня 1920 року в село Зазим'є прибув загін червоноармійців чисельністю близько 25 чоловік. Народ зібрали в центрі села коло церкви. Комісар став вимагати, щоб селяни дали кінні підводи для перевезення військових вантажів у інші села. Такі потреби були в 7-ій дивізії Червоної армії, штаб якої перебував у Броварах.
Стояла гаряча весняна пора. Треба орати, сіяти. Один день рік годує! Так велося з діда-прадіда. Як же було віддавати коней? Та ще й селянинові йти з дому? Гіркі часи настали. Усі зайди вимагали давати кінні підводи та їхати під хуру, а селянин повертався додому лише з батогом, або й зовсім живим не повертався. Тому вирішили зазимці підвод не давати.
Вдалися до хитрощів. Голова сільської Ради Приходько Євдоким Іванович запропонував комісарові запросити своїх бійців до людей пообідати. Тим часом господарі швидко вивели коней з хлівів і заховали їх у лісі: остерігалися, що кінні підводи можуть узяти силою. Через деякий час червоний комісар у супроводі озброєних червоноармійців знову з'явився на майдані. Є.І.Приходько сказав йому, що коней селяни не даватимуть. Комісар нервував, лаявся, погрозив людям наганом. Повідомив, що голову сільської Ради Є.І.Приходька та секретаря О.О.Рижого забирає у Бровари, а селяни, щоб на ранок наступного дня підготували кінні підводи. Ганебна практика заложництва в більшовиків широко використовувалась.
Такий захід червоного комісара викликав бурю гніву і протестів селян. У руках деяких місцевих дядьків червоний командир побачив маузери. Адже зброя була майже в кожного: денікінці, поспішно відступаючи в грудні 1919 року, залишили її багато, кинули чимало зброї чехи й словаки, пересуваючись на схід у 1918 році, їм було дозволено повернутись на батьківщину через Далекий Схід і далі морями до Західної Європи. Часи непевні настали. Чоловіки запасалися зброєю. Мали і пістолети, і гвинтівки. Більшість дядьків уміла користуватись зброєю: нещодавно повернулися з фронтів Першої світової, дехто з них був учасником далекосхідної війни з японцями.
Протистояння між червоноармійцями і селянами загострювалось. Комісар не наважився брати заручників. Переконавшись у непокірності селян, загін вирушив на Бровари. На краю села зав'язалася перестрілка, в якій загинув червоний комісар.
Перед сільською громадою постало складне питання: що робити? Як бути? Підвід не дали, комісара вбили. Чим відповість радянська влада? Звичайно ж - карою. Вирішили одностайно село обороняти: створити озброєний загін і штаб для керівництва. Так почалося повстання.
У волосному містечку Броварах дуже занепокоїлись. Приїхав у село на кінній бричці Хмельов, голова волосного революційного комітету. Зібрали знову сход у центрі села. Переконував скласти зброю, погрожував. Його погрози розгнівили зазимців. Хмельова селяни арештували й посадили в приміщенні пожежні. Та вночі невідома жінка подала йому заступ, він зробив підкоп під стіною і втік, залишивши коня й бричку.
Оборонний вал повстанці створили понад лісом - зі сходу і з півдня. З півночі та заходу село захищала річка Десна, яка широко розлилася тієї весни, наче море.
Повстанський штаб очолив Іван Сергійович Радченко, колишній унтер-офіцер, повний георгіївський кавалер. З півдня обороною керував Григорій Степанович Суботовський, зі сходу - Кузьма Пилипович Щиголь, колишній артилерійський фельдфебель.
Радянське військове командування посилало з Броварів загони червоноармійців чисельністю до 50 чоловік, які вступали в бій з непокірними. Проте жоден загін до села не дійшов: адже зазимці знали добре місцевість, кожну балку, стежину, ярок, озерце. Та й зброєю володіли непогано, а керівники повстанського загону опанували і тактику ведення бою.
Повстанці не забули про сусідів. Відрядили кілька чоловік у найближчі села за підтримкою. Літківці створили свій бойовий загін і розпочали повстання проти більшовицького режиму. Вони послали в Зазим'є обоз зі зброєю. Повстання вибухнули також у Соболівці, у селі Требухові та в місті Борисполі. Селяни з Літок і навколишніх придеснянських сіл добре пам'ятали, як у січні 1918 року спалахнув запеклий бій з червоними під Літками. Саме в ті дні, коли київські студенти і гімназисти під Кругами стримували навалу полчищ М.Муравйова, молоді воїни з війська С.Петлюри зупинили ворога на Броварському напрямку. Це дало можливість Центральній раді проголосити IV Універсал - про повну незалежність Української Народної Республіки.
Воєнні сутички під Зазим'єм точилися безперервно. Загони червоних намагалися проникнути з півночі. Одного разу вартові з пожежної башти та берегова варта помітили, що від Десни до села наближається пароплав. Умить підняли тривогу. Люди швиденько зібрали з усіх дворів гас, вилили біля берегів і запалили. Пароплав розвернувся і поплив у зворотному напрямку. Так було зірвано спробу висадити червоний десант, що прибув із Чернігова.
Регулярні червоні війська безуспішно намагалися прорвати оборону повстанців. Селяни зуміли навіть відбити собі дві гармати. Це трапилося поблизу околиці великого непрохідного болота Ковпита. У бою гармат не використовували, розібрали їх на частини.
Полонених червоноармійців і агітаторів розстрілювали за озером на валу. Серед повстанців були й співчутливі щодо радянської влади. Одного разу в полон потрапили червоноармієць і жінка-агітаторка. Після допиту їх замкнули в коморі. Вранці було доручено Мельнику Микиті Омельковичу вивезти їх на вал і розстріляти. Мельник М.О. - це колишній матрос, що служив боцманом на відомому більшовицькому крейсері "Аврора". У селі його прозивали "Матросом". І ось він вивів полонених на вал. Червоноармієць і жінка-агітаторка були кволі, знесилені, на обличчі залишки засохлої крові. "Матрос" звелів їм вмитись і сказав, що відпускає на волю. Ті швидко опинились на правому березі Десни в Новосілках.
Щоб придушити повстання, із Чернігова було прислано загін чекістів чисельністю 100 чоловік, їх командирові вдалося домовитися з Щиголем Кузьмою про примирення.
Загін червоноармійців переможно в'їжджав у Зазим'є з Пухівки хутірською вулицею, нинішньою Лісовою. Усі бійці були вишукано взуті й одягнені: у новеньких хромових чоботях, штанях-галіфе з синього діагоналю, у військових гімнастерках, на головах гостроверхі будьонівки з червоними зірками. У багатьох на грудях патронташі навхрест. Усі з рушницями. Позаду пухівський дядько віз на підводі, запряженій волами, кулемет і набої. Хлопчаки-підлітки дивилися в щілини хлівів і парканів з острахом і цікавістю, як на якесь незвичайне видовище.
Червоноармійський загін розташувався на цвинтарі біля церкви та в церковній сторожці-хатині. У церкву зайти не змогли: на дверях висів масивний замок. Ламати ж двері вони тоді ще не наважились. Про це свідчив очевидець цих сумних подій Мельник Іван Захарович, який вважався одним з наймудріших людей у селі.
Церковний двір був загороджений міцним 2,5 м висоти цегляним муром. На мурі було вмонтовано витіюваті прикраси - металеві троянди на пруттях. У воротах встановили кулемет "максим".
Червоноармійці, звісно, були голодні. Пішли по хатах, щоб роздобути їжі, подекуди почали грабувати. Між обома сторонами запанувала напруга, недовір'я, ворожість. У дворі Якуші Одарки почулись постріли. Невідомо ким був убитий її хлопець. Це послужило сигналом до збройної сутички. Почалася стрілянина з обох сторін. Почули її ті повстанці, що були в лісі. Більшість із них примчалась швидко в село.
Це було 6 травня, у четвер, на Георгія (в народі кажуть Григорія). Зранку стояв сонячний, погожий день. Парило. Опівдні погода раптово змінилась. З-за Десни насунула величезна чорна хмара. Потемніло. Підозріла тремтлива тиша була розгойдана страшною бурею. Небо оперезали багряні блискавки. Вдарив розкотистий грім, хлинула сильна злива, град.
Саме в цей тривожний час о 16-й годині зав'язався рішучий бій біля церкви. Іван Радченко та Григорій Суботовський вилізли на хату Загури Потапа Андрійовича і влучними пострілами вбили кулеметника і його помічників. Перевага була на боці повсталих. Ті, що прибули з лісу, розбирали дерев'яні ворота й паркани біля сільських дворів і городів, робили настил до церковної огорожі і швидко проникали на цвинтар. Відбулось страшне побоїще. Один селянин, колишній кавалерист, орудував шаблею, як косою. Інший колов вилами і примовляв: "Оце вам яєшня!". Дехто з жінок, пройнятих лютою ненавистю, добивав поранених молодих бійців сапами. Так, насильство, терор і сваволя породжують у відповідь зло і несамовитість, неусвідомлені дії.
Загинуло 99 червоноармійців. Трупи скидали в яму, що її викопали за школою. Решту тіл, що не вмістились, вивезли на хутір і на узліссі закопали біля садиби Рижого Василя Федоровича наступного дня. Там знаходився скотомогильник. Лише одному воїну вдалося вижити. Це був Федір Кожанов. За однією версією він прикинувся мертвим, був серед трупів, які вивезли до лісу. Вночі втік у Пухівку, потім добрався до Остра. Друга версія більш вірогідна. Свідком був Приходько Іван Якович. Він повертався з лугу, почув постріли, крики й гамір біля церкви. Зайшов у хату до Рижого Івана (Ярмоленко по-вуличному). Там побачив червоноармійця з гвинтівкою. Той, боячись, що червоні оголосять дезертиром, просив йогозастрелити. Господарі виявились милосердними. Уночі чекіст зник.
Того ж дня, коли відбувся бій, знову скликали сільський сход. Вирішили продовжувати оборону. На Зазим'є почали наступати численні регулярні війська. Це були частини 7-ї дивізії, загін арсенальців і матросів Дніпровської флотилії. З Броварської залізничної станції по селу стріляли з далекобійних гармат. Обстрілювали село також з гармат, установлених на катері, що стояв у річці Кодак за Погребами (Кодак - притока Десни).
Червоні кіннотники натиснули великими силами і прорвали оборону з боку Погребів. Частини цієї дивізії зайняли село 8 травня в суботу. Більшість сільської людності заздалегідь повтікала в задеснянські села, в ліс. Над Зазим'єм була вчинена жорстока розправа. Запалали хати, обійстя, спалено було церкву, школу. Вціліла лише одна вулиця - Новоселиця та частина Блошиної (тепер Ватутіна) і куток Савичина. Сліди від розривів куль і вогню на карнизах і стінах церкви є і нині німими свідками того варварства. Вогонь знищив прекрасні високохудожні розписи, ікони всередині храму.
Червоні командири погрожували зовсім знищити "бандитське" село. Прибували нові й нові загони грабіжників. Жінки були у відчаї. Очолені священиком Кіром, вони пішли назустріч черговому загону червоноармійців до Копійчиного моста (дорога на Пухівку). Зустрівши командира, впали на коліна і просили припинити підпали й грабежі. Адже діти не винні. Командир проявив гуманність. Безчинства було припинено.
Тим часом озброєні повстанці організовано відступили. Через болота і густі зарості вільшаника проникли до Пухівки, звідти на човнах добрались до Вишгорода. Місто тоді було зайняте поляками. Суботовський Григорій, що раніше був сотником у війську УНР, зв'язався зі штабом петлюрівських військ. Разом з ними пішли вони визволяти рідне село. Але яка іронія української долі! Військо УНР прийшло визволяти Україну знову з чужою армією!
Зазимці - повстанці взяли участь у великій битві. Вона відбулася на околицях Троєщини і Погребів між червоними й польсько-українськими військами. Більшовицькі війська було вщент розбито.
Поляки зайняли Зазим'є, Пухівку, Бровари в понеділок, 11 травня, їх подальший наступ було зупинено на лінії Вишгород - Бровари -Бориспіль. Як згадують односельці, поляки заявляли, що вони прийшли на свою "дідівщину". На відміну від інших окупантів, вони грабували населення вночі.
На початку червня 1920 року червоні прорвали польську лінію оборони. Польські війська почали відступати. Разом з відступом петлюрівських і польських військ пішло на захід чимало зазимців. їм не судилося повернутись на Батьківщину. Дехто з них брав участь удругому зимовому поході війська УНР в листопаді 1921 року під командуванням генерала Тютюнника на Волині.
Червона Армія знову прийшла в Зазим'є. Криваві розправи тривали. Чоловіків забирали і везли в Остер, а потім до Чернігова - в губчека. Спочатку було арештовано понад 60 чоловік, але арешти тривали ще довго. Один чоловік (з морально-етичних мотивів призвіще не називаємо), що запекло косив чекістів шаблею біля церкви, разом з двома односельцями складав списки "бандитів" для губчека. За це незабаром поплатився: його вбито пострілом із обріза через вікно в його ж хаті.
Арештованих судили спеціальні трибунали, потім розстрілювали. Це відбувалось у місті Острі. Слідство очолював начальник Остерської повітової надзвичайної комісії (ЧК) Гончар.
Серед потерпілих були й такі, що не брали безпосередньої участі в повстанні. Кількість жертв серед зазимців становила більше 200 чоловік. Та доля посміхнулася Василеві Тимофійовичу Якуші. Його також розстрілювали, проте куля не зачепила його. Можливо, воїн навмисне промахнувся. Уночі В.Т.Якуша виліз із ями і врятувався. Допоміг вилізти і пораненому літківцю. Повернувся таємно додому за одну ніч. Настали сумні дні й ночі поневірянь, підпільного життя. Чекісти пильно стежили за селом. Змушений був майже рік переховуватись на лузі біля Десни. Вирив у кручі між густими кущами нору. Жив, як бобер. Інколи від людського ока доводилось ховатись у воді, в копиці сіна. Навідувався зрідка додому. Одного ранку мати помітила у вікні чекістів. Що робити? Миттю поліз у піч, яка недавно була витоплена. Зайшли стражники. Оглянули всі куточки хати, в сінях, на горищі. Пічну заслінку відсунути не наважились: вважали, що в гарячу піч ніхто не полізе. Пішли ні з чим. А чоловік мучився в ці пекельні хвилини на гарячій черені. Зразу ж налилися від опіків пухирі на тілі. Ледве вирятувала, витягла мати його з печі. Ще б мить, друга і неминуче помер би. Довго довелося лікуватись. У 1941 році пішов на фронт, де й загинув.
У 1921 році було оголошено амністію для колишніх борців проти радянської влади. Зазимці, яким удалось вижити, почали повертатися до рідного села. Тіла загиблих чекістів захоронено у братській могилі там, де раніше була школа. Спочатку встановлено дерев'яний пам'ятник, а в 1936 році базальтовий. На лицьовій стороні було викарбувано такий напис:"Слава 99-ти чекістам - борцям за революцію, що загинули від рук зазимських бандитів - куркулів у 1920 році". Ці слова кілька десятиліть прикро й боляче відгукувались у серцях сільських людей. Бо вони не відчували себе винними.Нова місцева влада в 1994 році оновила пам'ятник. Тепер напис читаємо такий: "Вічна пам'ять 99-ти червоноармійцям, що загинули в боротьбі за радянську владу в 1920 році".
Прикро, що нема пам'ятника і невідомо, коли він буде тим зазимцям, які загинули, відстоюючи свою свободу й свої людські права, їх також полягло багато.
Мельник М.О. користувався особливими почестями в радянської влади за те, що дарував життя червоноармійцю та жінці-агітаторці.
Так закінчились трагічні події в селі Зазим'є 1920 року. Вони є свідченнями неупокореного духу наших предків, непохитного прагнення до волі. Пам'ятаймо, що ті сумні події були наслідком більшовицького революційного беззаконня. Адже кривавими шляхами утверджувалась радянська влада на Київщині, як і по всій Україні.
Події 1920 року в нашому селі детально описав Микола Барбон у статті "Селянська війна у Зазим'ї"", що була опублікована в періодичній пресі 1991 року, а також у брошурі "Зазим'є (історія села)" 1997 року. Окремі питання цієї боротьби висвітлив краєзнавець-дослідник Володимир Гузій у книжці "Золота очеретина". Ми викладаємо своє бачення й розуміння тих складних і суворих подій, що наклали політичний відбиток на подальший розвиток та історію села. Адже зазимцям довго дорікали "бандитським" повстанням. Деякі партійні й радянські керівники таких міркувань дотримувались ще й у вісім¬десятих роках.
Ті сумні трагічні події є суворою пересторогою для нинішніх поколінь українського народу: уже час настав припинити так звані протистояння, конфронтації, тобто гостру боротьбу між "правими" і "лівими", боротьбу за "ізми" - комунізм чи капіталізм, тому що український народ прагне національної злагоди, національної єдності в ім'я щасливого життя. Лише за умови миру й спокою можна збудувати демократичну правову державу - заможну, незалежну Україну!
Час - не розбратів. Миру, згоди. Час, отамани, платити борги. Нетямущий себе народе,
не розхлюпуй своєї снаги
Дерево нашого народу - розлоге, Гіллям розмаїстим землю вінча! Об'єднаймось в ім'я перемоги! їй не буть без твого плеча
(Микола Самійленко)
Віками ми були роз'єднані, а тому були стріляні, принижені, пограбовані, бідні. Ураганні вітри історії гнули і трощили Україну. Нині після століть нашого поневіряння сяє повернення нашої державності, яка вимірюється тисячоліттями. Це відтворення того, що втратила Україна-Русь за три з половиною століття від двох імперій -російського царизму та радянської. Нелегко сьогодні жити нам у нашій хаті. Але найголовніше те, що це наша власна хата. А "в своїй хаті своя й правда, і сила, і воля" (Тарас Шевченко). Тож розбудовуймо, укріплюймо, облаштовуймо власний дім. Від нас залежить наше майбутнє. І пам'ятаймо, що нову вільну Україну треба будувати не в люті й ненависті, а в любові й злагоді.
Hosted by uCoz