Запорозька Січ була і є для українців символом нескореності, то наша гордість і слава. У першій чверті XVII століття Запорозька Січ стає не лише основною силою в боротьбі проти турецько-тарарської агресії, а й центром національно-визвольної боротьби українського народу за незалежність. У 1648 році розпочалась Визвольна війна українського народу проти польського панування, Українська національна революція. Очолив визвольну боротьбу гетьман Богдан Хмельницький. Він був першим гетьманом, який рішуче повів козацьке військо, а також селян, міщан, українську шляхту на боротьбу за волю. Це була людина, яка мала великий талант політичного діяча, полководця, керівника держави. Вся Україна перебувала у вирі бойових подій. Козацтво було провідною силою Визвольної війни. Українці прагнули звільнити від "ляхів" Руську землю (Україну) й домогтися відокремлення Русі від Корони (Польщі).
Гетьман енергійно взявся за організацію регулярного війська.
Залізною рукою він наводив лад в Україні. У 1648 році почали
створюватися козацькі полки військові та територіально-
адміністративні одиниці. Цього ж року було сформовано Київський полк. Першими полковниками цього полку були відомі сподвижники Богдана Хмельницького Михайло Кричевський, Антін Жданович. УІмперія - велика держава, яка виникає внаслідок загарбання чужих країн і поневолення народів. Де існує імперія, там гніт, насильство, панування одних і кров та сльози інших.
1648-54 роках полк складався з 17 сотень. Сотенними містечками на Правобережжі Київщини були Білгородка, Васильків, Макарів, Обухів, Трипілля та інші, на Лівобережжі - містечко Бровари. Селяни повсюди проголошували себе козаками - вільними людьми і ставали зі зброєю в руках під прапори Богдана Хмельницького. Села Зазим'є та Погреби входили до Київської сотні Київського полку. Пухівка, Рожівка та інші 24 села нашого краю входили до складу Гоголівської сотні. Наші краяни брали безпосередню участь у походах славного гетьмана, визволяючи Україну від іноземного гніту. 1651 року Київський полк на чолі з Антоном Ждановичем боронив Київ від нападу польсько-литовського війська. З 1653 року Гоголівська сотня була віднесена до Київського полку.
Покозачення монастирських селян занепокоїло настоятелів монастирів, духовенство. Вони надіслали скарги гетьманові: нікому обробляти землю. Моральна підтримка духовенства для Богдана Хмельницького була дуже важливою, тому окозачування монастирських селян було заборонено. Одним із гетьманських універсалів села Зазим'є і Погреби було закріплено за монастирем Святої Софії Київської, Троєщина, Пухівка, Рожівка залишились як володіння Печерського Троїцького монастиря, Вигурівщина -Михайлівського, Літки, що називались у XVII столітті Літковичі Великі
- Видубицького монастиря. Броварську козацьку сотню, сформовану
1649, року було ліквідовано. Більшість земель і мешканців містечка
Бровари закріплено за Києво-Печерською лаврою. Броварські козаки
занесені в списки Київської сотні.
Головним підсумком національної революції середини XVII століття було визволення більшості українських земель з-під влади Речі Посполитої й утворення незалежної Української козацької держави, яка називалася Гетьманщиною. У створенні цієї держави історична заслуга належить гетьманові Богданові Хмельницькому. Богдан Хмельницький - одна з найвидатніших постатей в історії України. Недаром народ склав багато пісень про мудрого гетьмана, з яких чимало збереглося дотепер. Найчастіше ці пісні виконували народні співці - кобзарі. Ось які слова, співаючи, вони проказували: Вождь над вождями Богдан, герой, переможець, Що нечестивих панів вислав із рідних земель, Що розгромив їх ущент і гнав гордовитих до Вісли, Світлий наш гетьман Богдан, мудрий, хоробрий козак, Мудрий, хоробрий козак, поміж козаків наймудріший.
Це уривок з історичної пісні, в якій народ прославляє гетьмана Богдана Хмельницького. Проте історична доля недовго була прихильна до України: незалежну державу вдалося відродити на короткий час. У січні 1654 року в Переяславі та в березні цього ж року в Москві було укладено українсько-російський договір, відомий під назвою "Березневих статей", або "Статей Богдана Хмельницького". Цей міждержавний договір був у цілому рівноправним і взаємовигідним. У ньому визначався державно-правовий устрій України - вона отримала статус автономії, зберігала свою державність. Але московські царі й урядовці стали на шлях грубого і брутального порушення умов цієї угоди, чинячи всілякі злочини проти нашої Батьківщини.
Сучасні історики прийшли до правильного висновку, що ця угода втратила свою чинність ще 1656 року, коли Варшава з Москвою поза спиною української сторони домовлялася у Вільні про поділ України між собою. Є вчені, що вважають: угода 1654 року втратила силу у 1658 році, коли гетьман Іван Виговський підписав Гадяцьку угоду з Польщею.
1667 року Польща і Московія досягли своєї мети: за Андрусівською угодою поділили Україну на Правобережну і Лівобережну. Лівобережна Україна з Києвом відійшла до Московського царства, а Правобережна - до Польщі. Часи історії Лівобережної України з 1667 по 1764 рік, коли вона перебувала у складі Росії і нею керували гетьмани (автономія), дістали, як і раніше для всієї України, назву Гетьманщина (Лівобережна). Але в офіційних документах Російської держави Україна називалась Малоросією. З вільної держави, початок якої заклав Богдан Хмельницький, Україна стала Малою Росією. Таку назву дали нашій країні московські урядовці, а українців вони стали називати малоросами. З кінця XVIII століття, коли до складу Російської імперіїї вже входили вся Наддніпрянська Україна й Волинь, російські правителі й історики називали нашу країну "Юго-Западной Россией", а південь України -Новоросією.
У кінці XVII - на початку XVIII ст. на Правобережжі завзято боровся проти польського панування відомий фастівський полковник Семен Палій (Гурко). Він прагнув возз'єднати Лівобережну і Правобережну Україну. Під проводом Семена Палія козаки успішно відбивали грабіжницькі напади турків і татар. Життєвий шлях привів прославленого полковника в Зазим'є. Тут, за селом у лісі, в Добрянському яру, влаштував він військовий табір. Довго ходили чутки про захований скарб Семена Палія. Проте й досі відшукати його нікому не вдалося. Відомо, що Семен Палій одружився з дочкою зазимського козака Марусею. Вінчались вони в зазимській церкві.
1706 року зазимський дерев'яний храм було перебудовано "стараннями Софійського монастиря та доброхотів" (прихожан сіл Зазим'я та Погребів). Є історичний документ, датований серединою XVIII століття, який засвідчує зв'язки Зазимської церкви Святого Спаса і Святого Миколая з Запорожжям і Доном. Управитель села Зазим'я ієромонах (священик-чернець) Сава просив архієпископа Києво-Софійського кафедрального монастиря Тимофія Щербацького дати дозвіл на збирання пожертвувань для ремонту зазимського храму. Якщо зазимці розраховували одержати матеріальну допомогу в запорозьких козаків, то, напевне, стосунки між селом і козацькою вольницею були давні й постійні. Мабуть, вони встановились ще за часів Петра Могили.
1708 року Лівобережна Україна ввійшла до Київської губернії, але гетьманство ще зберігалося.
Поштовий зв'язок між Москвою і Гетьманщиною було встановлено 1703 року через Севськ, Батурин, Ніжин, Бровари і на Київ.
27 червня 1709 року шведські війська потерпіли поразку під Полтавою. Спроба гетьмана Івана Мазепи визволити Україну зазнала лихої невдачі. Після того лиховісні часи під владою Москви стали ще тяжчими.
Найбільших бід і дошкульних страждань завдали українському народові цар Петро І, якого в Росії назвали Великим, та цариця Катерина II, про яких влучно й образно сказав наш пророк і апостол Т.Шевченко в поемі "Сон": Це той первий, що розпинав Нашу Україну, А вторая - доконала Вдову сиротину.
Так, це той перший, який спалив, сплюндрував Батурин, замучив гетьмана Полуботка, скасував гетьманство, вимостив козачими кістками невські болота, упродовж десятиліть нищив козаччину настирно й невідступно. Іще багато свідчень залишила історія про цього деспота-самодержця. З такою ж хижою ненавистю нищила й катувала Україну й цариця Катерина II. Це за її зловісними указами у 1764 році скасовано остаточно Гетьманщину, а 1775 року ліквідовано Запорозьку Січ. Україна зовсім втратила свою незалежність, її було перетворено на колоніальну провінцію. 1783 року запроваджено жахливе кріпацтво. Українці з болем у серці співали в народній пісні:
Катерино, вража бабо, Що ти наробила? Край веселий, степ широкий Та й занапастила.Привернімо знову нашу увагу до подій у рідному краї. Бід і страждань нашому краю інколи завдавала навала сарани. Велика лавина цих небезпечних комах напала на наші села в 1729 році. Вона знищила трави на лугах і спустошила поля. Про це довідались і в Петербурзі. Царський уряд змушений був своїм указом звільнити Зазим'є та сусідні села від сплати царських податків на 3 роки. Такі стихійні лиха траплялись у нашому краї і в XIX столітті.
Цінні відомості з історії Броварщини знаходимо в Генеральному описі Лівобережної України 1765-1769 років, відомому в літературі під назвою "Рум'нцевського опису Малоросії". У ньому зазначено, що село Зазим'є знаходиться біля річки Козарки. Очевидно в той час озеро Хома та Козарка-Коноплянка ще були рукавом Десни і деснянські води попід селом текли до Дніпра. Зазим'є належало Києво-Софійському кафедральному монастиреві, але в той час зберігався і полковий адміністративний устрій, а тому село входило до Київської сотні Київського полку. В селі була церква Святого Воскресіння, біля церкви - школа, двір панотця Григорія Калиновського, обабіч - монастирський двір з допоміжними службами. При цьому дворі працювала винокурня на 3 котли. Для винокурні купували хліб у ярмаркові дні в Києві, Борисполі та Броварах. Вина виготовляли по 400 відер за рік. Крім цього, була ще пасіка на 50 пнів (мед і віск використовувалися для потреб монастиря) та один млин водяний човновий, що перемелював 50 чвертей зерна на борошно. У селі нараховувалось 28 дворів посполитих селян та одна бездвірна хата (тобто безземельна). Населення 266 чоловік (139 чоловіків та 127 жінок). Щороку від кожного двору треба було дати монастиреві 1 крб. 2 коп. (консистенська дача), а також одна людина від двору мусила працювати 5 днів на тиждень за наказом монастирської адміністрації. Консистенський платіж установлювала Київська Консисторія. Це підлеглий вищій духовній особі колегіальний орган з церковно-адміністративними і церковно-судовими повноважен¬нями.
У вересні 1781 року на Лівобережжі було створено Київське, Чернігівське і Новгород-Сіверське намісництва. Полковий військово-адміністративний устрій, що існував з часів визвольної війни, було ліквідовано. Зазнало істотних змін лівобережне козацьке військо: його -перетворено на десять регулярних полків російської армії.
Важливим джерелом вивчення історико-географічного, соціально-економічного становища нашого краю є Описи Київського намісництва 70-80 років XVIII ст. До цього намісництва увійшла територія колишніх Київського, Переяславського, Лубенського та Миргород¬ського полків. Наші села належали до Остерського повіту Київського намісництва. Як свідчать документи цих Описів, головними заняттями селян було землеробство й тваринництво. Найчастіше сіяли й вирощували жито, овес, ячмінь, гречку, менше сіяли пшениці та проса. Чималі ділянки відводились під коноплі, льон, горох. На городах сіяли і садили огірки, петрушку, цибулю, часник, боби, горох цукровий, капусту, буряки, моркву, ріпу. Картоплі в кінці XVIII ст. ще не було в нашому краї. Селяни вже почали угноювати ґрунти. Село все більше вступало у ринкові відносини, зокрема щодо тваринництва. Здебільшого люди тримали велику рогату худобу та овець.
Велику кількість волів поміщики, заможні селяни продавали на місцевих ярмарках, звідки купці відправляли їх у Гданськ, Москву та в Петербург. Багато російських купців приїжджало на українські ярмарки. Значні прибутки були від продажу коней.
Автори Описів подають і деякі етнографічні відомості про побут і звичаї народу. Відзначають добросердність, гостинність, охайність і працьовитість, а також мужність, талановитість тутешніх людей. Вони щиро і з благоговінням дотримуються правил і обрядовості греко-православної віри. Про схильність українців до різних наук, музики, малювання сказано: "Народ страньї сея отлично склонен к музьіке й ко всем художествам, более упражняется в иконописи й резной иконо-стасной работе. К наукам имеет также великую склонность й прилежа-ние; обучаются в Киевской академии греческому, латинскому, фран-цузскому, немецкому й еврейскому язьїкам, богословию, философии, красноречию, стихотворству й начальним правилам математики"10. Далі йдеться про те, що, одержавши добрі знання в академії, люди, закінчивши курс навчання, стають умілими лікарями, посідають важливі державні й громадські посади.
Автори Описів відзначали благодатні кліматичні та сприятливі природні умови для життя і праці людей на Київщині: родючі ґрунти, густі ліси, розкішні гаї та просторі луги; багато водойм: річок, озер, струмків, джерел. Достатньо випадає опадів. У цьому краї дуже багато садів, достаток цілющих трав, повітря напоєне пахощами. Рідко бувають смертоносні бурі та грози.
В історичній літературі знаходимо багато свідчень іноземців про наш край. Так, наприклад, англійський дипломат Джордж Маршал оповів про свою подорож по Україні в 1772 році, зокрема він переїжджав через Київщину й Чернігівщину й писав так: "Україну я застав, як країну неймовірно родючу й дуже добре загосподарену... Сучасне українське покоління - це морально й добре вихований народ;
10 Опис Київського намісництва 70-80-х років XVIII ст.- К.: Наукова думка, 1989. С.-178-179.українські селяни - найкращі хлібороби в цілій Росії, а Україна, з огляду на скарби своєї природи, є найважливіша провінція всієї Росії"11. Француз Жан Шерер, який перебував на дипломатичній службі в Петербурзі, так характеризував українців: "Вони високі на зріст, кремезні, вправні, щедрі, не цікавляться збагаченням, ревниві до своєї волі й зовсім не придатні носити ярмо. Вони не знають утоми, вперті й хоробрі... Вони вміють воювати, полювати звіра й знають усі ремесла, потрібні у житті"12.
Церковні й монастирські землі на Київщині й Чернігівщині, згідно з указом цариці Катерини II (1782 року), було відібрано (одержавлено). Села Зазим'є, Погреби, Пухівка і інші потрапили до розряду казенних (державних), ось тому кріпацтво обминуло їх. Такі селяни становили приблизно половину всіх селян у підлеглій Росії частині України. До цієї категорії було зачислено й майже мільйон українських козаків. Казенним селянам жилося трохи краще від поміщицьких кріпаків: вони сплачували більшу подушну подать державі, зате могли без дозволу переселятися, мали в своєму розпорядженні більше землі, та не зазнавали гніту, знущань від осоружних панів. Феодалом для них була держава, від якої вони залежали. Зазначимо також, що усі селяни в Російській імперії були політичне безправні й пригноблені. Царизмові вигідно було тримати їх в неуцтві й темряві. Наші краяни були майже поспіль неграмотними. Вони часто потерпали від здирств і глузувань імператорських чиновників. У Броварській волості, в Остерській повітовій управі, в судах і земствах, в усіх державних і громадських установах Чернігівської губернії чиновники розмовляли з українцями і вели діловодство лише російською мовою. Державні службовці вважали українську мову "мужицькою", бо так їх переконували, коли вони навчались. У Московському університеті професори у своїх лекціях і в пресі запевняли, що українська мова - то російська мова, але попсована польською мовою. Навчання в Зазимській церковно-приходській школі, а потім і в двокласному училищі велось тільки російською мовою. Цю мову настирливо насаджували й утверджували церковнослужителі в церквах і монастирях. Щоправда, мова багатьох священиків і чиновників була покаліченою мішаниною української та російської мов. Російська православна церква стала в Україні одним із найгірших засобів перетворення української прекрасної людської мови на суржик.
Отже, державні селяни змушені були сплачувати російській казні чималий подушний податок, виконувати певні повинності, зокрема військову. Українські хлопці, як звичайно, були дужі, статні, високі на зріст, крім того, добрі вершники. Тому їх відбирали, переважно, в кавалерійські частини. Молоді чоловіки та юнаки з наших придеснянських сіл відбували службу в уланах, драгунах, гусарах та інших військових формуваннях.
Монархи заманювали селян певними пільгами. Зазимці користувалися наділами угідь та сіножатей у Придесенні, а орними земельними наділами поза Броварами (Зазимські Піски, теперішнє селище Перемога). Таким чином, на відміну від кріпосних, державні селяни мали вільніші умови для господарської діяльності.
В Описі Київського намісництва 1781 року знаходимо дані про чисельність хат у наших селах: у Зазим'ї - 44, у Погребах - ЗО, Пухівці - 55. У містечку Броварах - 149. Погреби значаться як "деревня", бо не було ще церкви.
Ярмарків у Остерському повіті було 14: у містечку Борисполі - З, Баришівці - 3, Гоголеві - 3, Броварах - 2, Літках - 3. Тривали ярмарки не більше 2 днів. Торги відбувалися переважно продуктами харчуван¬ня, а також сіллю, рибою, дьогтем.
1796 року намісництва як адміністративно-територіальні одиниці було скасовано, наші землі відійшли до Малоросійської губернії, а в 1802 році створено Чернігівську губернію, до якої відійшов Остерський повіт і наші села (XIX - поч. XX століть).
Українці були споконвічними хліборобами і прагнули вкоренитися на землі предків. Та не завжди це їм вдавалося. Безперервне зубожіння, обезземелення, що супроводжувало процес утвердження капіталістич¬них відносин, не сприяли цьому. А найгірше було те, що російський царизм проводив підступну, злочинну переселенську політику щодо України. Царський уряд надсилав таємні розпорядження губернським властям, в яких рекомендував державні землі в Укра'їні "віддавати переселенцям із внутрішніх російських губерній, місцеве ж збідніле населення ... переселяти в інші частини Росії, на землі, призначені для переселенців13. Це були далекі окраїни Росії. Перше примусове переселення українців з споконвічних земель царизм здійснив у 1792 році. Сформоване з колишніх запорозьких козаків Чорноморське козацьке військо у повному складі було відправлене для постійного проживання і несення військової служби в долину річки Кубань на 11 Січинський В. Чужинці про Україну.-К.: Довіра.-1992.- С.161.
Шерер Жан Бенуа. Літопис Малоросії або історія козаків-запорожців,- К.: Український письменник.- 1994.- С. 23.13 Верстюк В.Ф., Гарань О.В., Гуржій О.І. та ін. Історія України.- К. Альтернативи, 1997.-С.141.
північному Кавказі. Протягом наступних десятиріч це військо поповнювалось новими поколіннями українських переселенців. Вони повинні були освоювати тамтешні землі і протистояти непокірним гірським народам Кавказу. Найбільше селян було переселено з Чернігівщини, Полтавщини, Харківщини. Щоб закріпити Чорномор¬ське військо на Кубані, туди примусово відряджали дівчат з України. Там вони виходили заміж і залишалися назавжди.
Читаючи Історико-статистичний опис Чернігівської єпархії за 1873 рік, знаходимо відомості про чисельність прихожан зазимського храму Святого Воскресіння. Впадає в око, що в окремі проміжки часу кінця XVIII - першої половини XIX століть жінок записано значно менше, ніж чоловіків. Очевидно дівчата із Зазим'я, Погребів та інших сіл змушені були залишити рідний край і виїхати на Кубань. Можливо, що серед сучасних кубанських козаків є і нащадки наших краян. Більша частина населення Кубані і нині береже українські традиції в мові, пісні, побуті, звичаях. Пересвідчитись у цьому може кожен, слухаючи спів Кубанського народного хору.
У XIX столітті значно прискорився розвиток сільського господарства. Пожвавилася торгівля. Розвиваються товарно-грошові відносини. Швидко збільшується кількість населення у нашому краї. Згідно зі Списком населених місць центрального статистичного комітету міністерства внутрішніх справ Росії за 1859 рік було:
Назва села, міста Дворів Жителів
У Зазим'ї 125 724
У Пухівці 92 779
У Погребах 90 499
У Броварах 239 1241
19 лютого 1961 року цар Олександр II видав маніфест, за яким скасовувалось кріпосне право. Ця ганебна залежність селян від поміщиків, яка в Російській імперії мало чим відрізнялась від рабства, була відмінена пізніше, ніж у всіх інших європейських країнах. Реформа 1861 року й, зокрема, закон 1866 року звільняли державних селян швидше і на умовах сприятливіших, ніж для кріпаків. Вони ставали вільними людьми й отримували більші земельні наділи. Плата за ці наділи була нижчою порівняно з тою, що вносили кріпаки. Селянська реформа сприяла покращанню розвитку господарства в краї.
Головними заняттями селян, як і раніше, було землеробство і скотарство. Зберігалась трипільна система землеробства, проте селяни почали освоювати багатопільну систему. Розвивалися кустарні
промисли, зокрема, виготовлення риболовецьких сітей; лісові промисли: гоніння смоли, вироблення дьогтю, також виготовлення дерев'яних виробів, лозоплетіння. Гонінням смоли займались літківці та рожнівці. Найбільш поширеними ремісничими спеціальностями були: ковальство, шевство, кравецтво, кушнірство, лимарство, бондарство, стельмахівство. Зазимці великого значення надавали рибальству, мисливству, бджільництву, випалювали вугілля та виготовляли березовий дьоготь. Деревним вугіллям постачали киян, які використовували його переважно для розігрівання самоварів та чавунних прасок. Дьоготь продавали по селах. Селяни ткали вовняні тканини з овечої вовни, полотняні - з льону та конопель.
У 1925 році професор П.Клименко знайшов у Літках матеріали з історії тамтешніх цехів. Він установив, що цеховий лад у Літках існував з кінця XVII - до першої половини XIX століття. Зокрема про це свідчить грамота цеху ковалів, бондарів, римарів, мельників, теслів, пильщиків та музик с. Літок 1770 року, підписана ігуменом Видубиць-кого монастиря. Цікаво також знати, що в Літках існували старцівські цехи, челядницькі отаманства, куткові парубоцькі товариства, пастухівські курені-товариства. Напевне, так було в усіх містах і великих селах, в тому числі і в Зазим'ї.
Заможні селяни-зазимці мали водяні млини на річці Десні, їх було до 10. У безвітряну погоду приїздили молоти зерно люди з Броварів, Требухова, Красилівки, Княжич, Великої Димерки. Говорили: "їдемо на Поріччя" (цебто з поля до річки).
Через Зазим'є пролягав жвавий торговий шлях, що з'єднував місто Чернігів з Києвом. Купці їхали понад Десною через Остер, Літки, Зазим'є і далі до Києва. Біля Новосілок було влаштовано переправу через Десну. Від річки пролягала ґрунтова дорога нашим селом до Броварів.
Від торгівлі зазимці мали певні вигоди. Свого хліба не вистачало: мало орних земель, тому продавали сіно і купували хліб. Дехто, щоб заробити хліба, щороку влітку ходив на заробітки в чорноземні повіти Чернігівщини, Київщини та Полтавщини; дехто возив в степові села будівельний ліс і міняв на збіжжя.
Важливе значення для господарського розвитку придеснянських сіл мала Санкт-Петербурзька шосейна дорога, що перетнула Бровари 1861 року та залізниця, яка простяглася попід Броварами в тих же 60-х роках і називалась Києво-Воронезька.
1875 рік добре запам'ятався мешканцям Зазим'я і Погребів. Було закінчено будівництво цегляного красивого храму в центрі села. Освячення його перетворилось на урочисте й радісне свято. Храм було перейменовано ще 1754 року (коли він знаходився біля озера).
Двопрестольний Спаса і Миколая було названо Святовоскресенським. З 1875 року він став трипрестольним: Святого Воскресіння, Петра і Павла та Феодосія Святителя Чернігівського. Збудований був за ініціативою і за кошти уродженця села Зазим'я Павла Суботовського. У 1817-1826 роках він був єпископом Харківським і Слобідсько-Українським, а з 1826 по 1832 рік - архієпископом Астраханським і Кавказьким.
Стару дерев'яну церкву, що стояла біля озера, розібрали і перевезли в Погреби. До цього часу жителі Погребів числились за Зазимським церковним приходом. До 1928 року на місці дерев'яного храму стояла невеличка каплиця. У християн - це невелика споруда без вівтаря для церковних відправ і молитов.
Дзвіниця до церкви Святого Воскресіння добудовувалась у 1900 році при священикові Іванові Борзаковському, котрий здобув освіту у Петербурзькій духовній академії. Він був людиною розумною, політичне активною (обирався депутатом російської Державної Думи всіх чотирьох скликань). Мав церковну посаду благочинного. За політичними переконаннями був російським великодержавником. Помер у 1919 році. Похоронений на церковному цвинтарі біля вівтаря. Водночас із церковною дзвіницею споруджувався попівський власний будинок біля озера, який зберігся до наших днів.
Зазимці були побожним народом. Більшість мешканців села вважала за обов'язок не менше одного разу на рік піти на прощу до Києво-Печерської Лаври. Як звичайно, це було восени, коли завершувались роботи на городах, у полі, на лузі, їхати до святих місць вважалось великим гріхом, ходили пішки, причому неминуче босі, хоча вже було прохолодно. Взуття (чоботи, черевики) несли на плечах. Напередодні сердечно молились Богові вдома, у місцевій церкві. Вважалось, що лише за такого сумлінного приготування можна йти до лаврських священиків на сповідь і до таїнства причастя, поклонитись мощам святих подвижників. У монастирі прочани перебували кілька днів. Житло надавали їм ченці. Вони й харчування людям влаштовували.
У прикінцеві десятиріччя XIX століття економічне зростання в краї помітно прискорилося. Збільшилися наші села й міста. За даними Опису Чернігівської губернії, в 1897 році була така кількість дворів і чисельність мешканців:

Назва села, міста Дворів Жителів
У Зазим'ї 340 1732
У Пухівці 336 1850
У Погребах 204 1117
У Броварах 464 4312
Найбільшим містом у краї був козацький Гоголів. У ньому нараховувалось 1138 дворів і 6643 мешканці. Збільшилась кількість ярмарків: у Літках і Гоголеві - по 5, по 4 в Острі й Микільській слобідці, по 3 в Семиполках і в Броварах. Кількість промислів і реміс¬ничих спеціальностей сягала за 20. Головні торгові шляхи: Бровари-Бориспіль, Бровари-Семиполки, Бровари-Гоголів, Бровари-Київ, Бровари-Літки. Найбільше зазимські селяни їздили на ярмарки в Бровари, Літки, Бориспіль, на торги до Києва.
Збігали роки. Ось і настало XX століття. Його початок приніс краянам біду: 1904-1905 роки - затяжна російсько-японська війна. Чимало зазимських чоловіків змушені були проливати кров далеко-далеко від України, воювати за чужі українському народові інтереси. Десятки солдатів загинули, дехто повернувся калікою.

Зазим`є в часи Гетьманщини та під владою Російської імперії (частина II)