У XIII ст. на Балтиці між Віслою і Західною Двіною утворилась нова держава - Велике князівство Литовське. На захід від неї посилювалась Польща. У середині XIV століття вона завоювала Галичину і західну Волинь. Угорські князі встановили своє панування на Закарпатті. Литовські князі поступово також прибирали до рук наддніпрянські українські землі, що перебували під золото-ординським ярмом (Золота Орда - велика держава монголо-татар, центр якої містився в пониззі Волги). Великі князі литовські разом з українськими князями не припиняли боротьби проти золото-ординських ханів.
1362 року литовське військо, очолене князем Ольгердом, спільно з українським ополченням розбило орду монголо-татар на р.Сині Води (нині Синюха, притока Південного Бугу).
Внаслідок цієї перемоги Київська, Переяславська, Подільська, а згодом і Чернігово-Сіверська землі увійшли до складу Литви.
Цього самого 1362 року князь Ольгерд оволодів Києвом. Так переважна більшість українських земель опинилась під владою Литви та Польщі.
У той час значна частина земель і угідь навколо Зазимов'я і сусідніх сіл - Троєщини, Погребів і Пухівки - була привласнена Києво-Печерською лаврою. З високих київських гір монахам добре було видно на сході луки, ліси, озера, річки, затоки, що утворились в гирлі Десни. Вони вважали, що ці землі їм належали ще до татарської навали.
Київський князь Володимир Ольгердович (1362-1392 рр.) почав роздавати землі князям, боярам, монастирям. Великі земельні володіння у придеснянському краї було віддано князям Половцям-рожиновським між річками Десною, Остром і Удаєм, зокрема городище Рожни, а також Крехаїв, Світильнів та інші села. Цей багатий край тоді ще був мало заселений. Чіткого розмежування земельних володінь ще не було. Напевне чимало земельних угідь і сіл дніпровсько-придеснянського краю, а також і наше село, потрапили до рук цих володарів.
У 1426 році місто Остер разом з навколишніми селами (у тому числі й Зазим'є) було передане великим князем Вітовтом українському удільному князеві Дмитру Сокирі. Мабуть, він мав спадкове право на ці землі. Крім того, він був хоробрим воїном, заслужив шану й повагу великого князя. Разом із Вітовтом брав участь у військових походах, зокрема в битві з татарами на річці Ворсклі 1399 року.
У липні 1410 року відбулась знаменита Грюнвальдська битва, в якій об'єднані польсько-литовсько-українські війська розгромили німецьких рицарів Тевтонського ордену і зупинили їхнє просування на Схід. Під проводом князя Дмитра Сокири відважно бились тут і воїни, набрані з міст і сіл нашого краю.
Відбулися важливі зміни і в селі Зазим'ї. За велінням Дмитра Сокири було збудовано нову дерев'яну церкву на місці спаленої монголо-татарами.
У кінці XV століття Зазим'є успадкувала дочка Дмитра Сокири Марія Трабська (дружина князя Семена Трабського). Княгиня Марія Трабська померла бездітною. Литовський уряд віддав її остерські володіння віленському воєводі Ольбрихту Гаштольду (1505 рік).
Друга половина XV і початок XVI століття - часи відновлення і збагачення київських монастирів. Часто князі, великі землевласники дарували або заповідали села й міста монастирям, деякі землі монахи захоплювали самочинно. Великі литовські князі, які хотіли заручитись підтримкою православного духовенства, легко видавали грамоти на володіння землями і маєтностями. Найбагатшим був Києво-Печерський монастир, до рук якого в першій половині XVI століття потрапили Троєщина, Погреби, Зазим'є, Пухівка та інші села. Лаврські ченці були прекрасними хліборобами, володіли прийомами агротехніки, зналися добре на землях, цінували родючі грунти, густі ліси, розкішні луки. Займалися садівництвом, збирали цілющі трави, тому їхній погляд недаремно було звернуто до дніпровсько-придеснянських сіл. Вони навчали селян передових методів господарювання, несли людям освіту, культуру. При монастирських господарствах облаштовувались лічниці й притулки для хворих і немічних. Особливою шаною і повагою серед місцевого населення були оточені ченці, які знали багато способів лікування людей різноманітними цілющими травами.
У ХV-ХVІ століттях життя в Україні було дуже неспокійне й неймовірно тяжке. Відбувались руйнівні вторгнення кримських татар і турків. Кримське ханство перебувало у васальній залежності від Туреччини (Османської імперії").
Дослідники зазначають, що більшість населення Криму весь час перебувала в походах на Персію, в країни Європи, передусім - в Україну. Не було й року, щоб турки й татари не нападали на нашу багатостраждальну країну. Людей брали як ясир (полон). Потім продавали на невільницьких ринках. Чоловіки потрапляли на галери (кораблі) веслувальниками, яких було прикуто ланцюгами до бортів, жінки - в гареми або ж були приречені на рабську працю. Недарма татарсько-турецьких загарбників називали людоловами. Про трагічну долю українського люду тих століть співається у відомій народній пісні "За річкою вогні горять": За річкою вогні горять,
Там татари полон ділять.
Село наше запалили
І багатства розграбили.
Стару неньку зарубали,
А миленьку в полон взяли.
А в долині бубни гудуть,
Бо на заріз людей ведуть.
Коло шиї аркан в'ється
І по ногах ланцюг б'ється.
Литва, а потім і Річ Посполита не забезпечували захисту своїх південних володінь (українських земель) від ненаситних загарбників. А як же відносилась до України північна сусідка Московська держава? На той час Московське князівство зміцнилося і остаточно визволилось від монголо-татарського гніту. Проте ця держава не підтримала Україну в скрутні часи її історії. Ось до якого висновку дійшов академік Національної академії наук України Михайло Згуровський: "Саме тоді, в кінці XV століття, бувши захищеною з півдня і південного заходу від агресорів* споконвічним народом України, завершила своє формування ^Російська центральна держава, столицею якої стала Москва. Московська державність, таким чином, виникла в дуже важкий час для українського народу - у час, коли напади агресора на нашу батьківщину з південного сходу були так само безперервні, як і байдужість і відсутність допомоги нам з боку спорідненої слов'янської держави на півночі".
Нерідко російські правителі не тільки не надавали допомоги Україні, а й чинили проти неї велике зло.
На початку 80-х років XV століття московський князь Іван III вступив у союз з кримським ханом. "Року 1482, за намовою Москви, Менглі-Гірей зруйнував Київ: замок спалив, масу народу забрав у полон, церкви пограбував, золоті дискос і потір із св. Софії надіслав у дарунок Івану НІ" . Надзвичайно важкими для України були 1492-1497 роки: Менглі-Гірей замирився з ханом Золотої Орди Ахметом "і вони спільно плюндрували Київщину, Поділля, Волинь, заходили навіть на Чернігівщину" . Біля Мозиря вони замордували Київського митрополита Макарія. У 1494 році Менглі-Гірей випалив простір між Черніговом І Києвом: села були спустошені татарами, які почали кочувати до Десни. Ще в середині XVI століття придеснянські жителі не могли обробляти своїх полів внаслідок небезпечних нападів татар.
Селяни змушені були працювати з шаблею при боці і з рушницею чи луком за плечима. Спустошено було наші села. Так, у кінці XVI століття у Погребах було лише 4 двори. Зазим'є було зруйноване вщент. У документах за 1615 рік село згадується як заново збудоване.
Після татарських погромів люди змушені були жити в погребах. Більшість переселилась за Десну в глибоке Полісся, менш доступне для ворога. Проте надзвичайна родючість грунтів, величезна кількість хутрового звіра, риби, меду диких бджіл, помірний клімат приваблювали людей, і вони повертались у рідний край. М.М.Александрович в історичному описі Остерського повіту подає свідчення мандрівника Михайла Литвина, який 1544 року побував у Києві. Про багатства нашого краю М.Литвин писав "...орали двома волами, земля дає багатий урожай. Ростуть буйні трави, великі дерева, що дають прекрасні плоди для людини. В старих дубах і ясенях рояться бджоли в дуплах, мед з приємним запахом і смаком. Звірів сила-силенна: буйволи, дикі осли, олені. Вбивають тільки для шкіри, а м'ясо беруть лише найкраще (філейне). Кіз і кабанів залишають без уваги. Дуже багато газелей. Убивають їх тисячами. Безліч бобрів на берегах.Хлопчики наповнюють човни весною яйцями диких качок, гусей, журавлів, їх виводками заповнюють пташині двори. Собак годують м'ясом і рибою. Орлят зачиняють у клітки для пір'я до стріл. У річках риби багато до неймовірності"8. Ось так у другій половині XVI століття відбувається швидке заселення сіл і міст Остерщини вихідцями з Білорусії, де проживало багато українців.
1569 року між правителями Польщі та Литви було укладено Люблінську унію (угоду про об'єднання). Дві держави об'єдналися під назвою Річ Посполита. Під владою Литви залишалися землі Білорусії, а до Польщі приєднано було землі України - Київщину, Чернігівщину, Волинь і Брацлавщину.
Орні землі, ліси, пасовиська, угіддя, міста й села в Україні захопила польська шляхта (дрібні й середні пани) та магнати (великі землевласники). З приходом польської шляхти і магнатів відбувалися значні соціальні, національні та релігійні зміни. Польське панство намагається сполячити українську людність.
1596 року на церковному соборі католиків і православних у м.Бересті (нині Брест у Білорусі) було укладено унію - об'єднання православної і католицької церков під верховенством папи римського. Ту частину української церкви, що визнала унію, стали називати уніатською або греко-католицькою, а віруючих цієї церкви - уніатами. Православну церкву в Україні очолював Київський митрополит, який підпорядковувався Константинопольському патріархатові. Митрополит - найстарший чин руської православної церкви (від грецького слова "метрополітес", що означає "столиця", "метрополія"), котрий тоді висвячувався Константинопольським патріархом - найвищою духовною особою православної церкви.
Сполячення України посилилося під впливом католиків та уніатів. Однак унії не визнавала значна частина українського народу. Католицьку церкву українці сприймали як чужу, а православну - як свою рідну. На початку XVII століття православ'я стало вірою народних мас.
Точилася гостра боротьба між прихильниками православної віри, з одного боку, і католиками й уніатами, з другого. То були часи важкі й непевні. Українська православна церква зазнавала утисків, гонінь і переслідувань. Православним не дозволяли висвячувати єпископів, священиків, насильно відбирали церкви і перетворювали їх на костели (католицькі храми) або віддавали в оренду євреям, які брали з християн велику плату за богослужіння. Православним українцям не дозволялось посідати будь-які державні посади, вступати до університетів. Людей православної віри католики називали "схизматиками", тобто розкольниками.
Київський митрополит Михайло Рогоза в 1596 році прийняв унію, приєднавши до греко-католицької церкви Софійський собор і Видубицький монастир. Ключі від головного храму України — Русі потрапили до рук уніатів. Цей митрополит відібрав володіння у православної Києво-Печерської Лаври ще 1595 року й передав уніатським церквам.
У 1615 році архімандриту* Києво-Печерського монастиря Єлисею Плетенецькому, завдяки сприянню польського короля Владислава, вдалось повернути значну частину лаврських володінь, зокрема Троєщину та Пухівку. Зазим'є і Погреби залишились у віданні Свято-софійського митрополичого кафедрального собору. Таким чином, з кінця XVI століття ці села вважались митрополичими.
Собор Святої Софії був головним храмом України-Русі ще з часу його заснування князем Ярославом Мудрим (XI століття). При цьому храмі повинні були жити київські митрополити, щоб відправляти урочисті богослужіння, керувати будівництвом і відкриттям церков на Русі. При соборі також зосереджувалось керівництво справами всіх руських церков, собор був місцем висвячення у вищий церковний сан, наприклад, єпископа, архиєпископа; колись саме там руські князі вступали на свій княжий стіл. У соборі відбувалися церемонії "посадження" послів, на майдані біля собору збиралися віча київські.
У Софії велося літописання, було створено Ярославом Мудрим першу в Київській Русі бібліотеку. Внаслідок такого вагомого значення Софія Київська вважалась основним храмом - "матір'ю всіх руських церков", як називали ЇЇ князі і єпископи в своїх грамотах. "Святейшей метрополией", "превьісочайшим престолом русской метрополии" називали її й грамоти XV-XVII століть. Але за кілька віків Свято-софійський храм зазнав багато лиха, передусім від монголо-татарської навали, від неодноразових руйнівних нападів кримських татар. Коли ж ключі від храму потрапили до рук уніатів, то вони Його довели до крайнього зубожіння й запустіння.
За литовсько-польської доби митрополити в Києві майже не жили. Місцем свого проживання деякі з них обрали місто Новогродок у західній Білорусії. Справами митрополичого кафедрального собору вони доручали завідувати призначуваним ними намісникам. Отож київські воєводи стали менше зважати на цих намісників.
У Зазим'ї та Погребах воєводи мали добре облаштовані лісові дачі, сюди вони часто приїздили на полювання, їхні помічники (підвоєводи) вимагали від зазимських і погребських селян, щоб вони давали для потреб воєвод курей, гусей, сіно, овес. Спочатку ця данина вимагалась від часу до часу, а згодом підвоєводи перетворили цю повинність у постійну (щорічну). Підвоєводи також самовільно вирубували дерева на дачах, пиляли на дрова і продавали у місті. Завдяки торгівлі дровами вони збагачувались, селян було доведено до злиднів. Ось чому на початку XVII століття намісник митрополита скаржився на те, що із Зазим'я і Погребів митрополія не одержує ніяких прибутків.
У деяких містах і селах, які належали собору Святої Софії, в кінці 20-х років XVII століття стали порядкувати слуги ордену єзуїтів*. Католицькі біскупи (єпископи) зробили в Зазим'ї опорну основу уніацтва, насипали вали, утворили фортецю. Намагались перетворити храм Святого Спаса на костел Святого Миколая. Гоніння й утиски православного населення викликали рішучий опір у багатьох містах і селах. Гостра боротьба розгорнулась у липні 1630 року. Про це довідуємось із документа — скарги уніатського митрополита Вельяміна Рутського польським властям про дії Петра Могили. Петро Могила -відомий просвітитель, громадський та релігійний діяч. Він був рішучим поборником утвердження православ'я, а тому вирішив відвоювати село Зазим'є. Для цього озброїв майже тисячу монастирських селян із Броварів, Пухівки, Новосілок, двох Дубечень, Сваром'я, Тарасовичів, Вишеньок, Гнідина, Осокорків, Троєщини та інших сіл. Запросив для керівництва 150 запорозьких козаків. Село було міцно укріплене, а тому облога тривала тиждень. Щоб залякати супротивників, було поставлено шибениці. В. Рутський пише далі, що монастирському селу причинено великі збитки. Дозріле жито і пшеницю зжато, а ярину витоптано, з землею змішано. Гусей 80 нападники убили, дерев ЗО бортних з бджолами висікли, сіток риболовецьких дві забрали, хутори зазимські попустошили. З села вийти було неможливо, проте попові вночі вдалося втекти і по Дніпру добратися до Києва, до Святої Софії. Про події у Зазим'ї він доповів дружині намісника митрополита
* Орден єзуїтів - Товариство Ісуса, католицьке чернече товариство, засноване 1534 року іспанським дворянином Ігнатієм Лойолою з метою боротьби з Реформацією і утвердження католицизму.

Станіслава Корсака. Сам намісник в цей час був у від'їзді. Почались переговори. Облогу довелося зняти. Православний архімандрит все-таки здобув перемогу над католицьким біскупом. Петро Могила повернув церкві статус православної і влаштував у ній два престоли: Преображення Господнього і Святителя Миколая.
1633 року архімандрита Петра Могилу було висвячено у сан митрополита. Він був людиною освіченою, розумною, далекоглядною. Поїхавши до Варшави, домігся у короля Владислава і польського сейму визнання прав православної церкви. Католики й уніати на місцях не хотіли визнавати королівського акту та ухвали сейму. Кияни змушені були зі зброєю в руках виганяти їх зі Свято-СофІйського собору. Ігумена Видубицького монастиря, що був винятково впертим, козаки вкинули в Дніпро.
Отже, у 1633 році Петро Могила повернув митрополичу кафедру собору святої Софії - твердині українського православного християнства - православним, відбудував і заново освятив храм. Розпочалось велике будівництво на території чоловічого монастиря, який було засновано при соборі в 30-х роках XVII століття. Митрополит провадив широку освітньо-культурну роботу, вся його діяльність була спрямована на поглиблення самосвідомості українського народу.
Зазначимо, що 1996 року в Україні та в зарубіжних країнах широко відзначалося 400-річчя з дня народження Петра Могили. За ухвалою архієрейського собору Української православної церкви Київського патріархату його ім'я зачислено до лику святих. Таку ухвалу прийняла і Українська православна церква Московського патріархату.
Проте не відав Петро Могила, як і весь народ український, що відбудеться крутий поворот історії, що історичне значення двох церков рішуче поміняється. Західна Україна в кінці XVIII століття увійшла до складу Австро-Угорщини. Греко-католицька церква, що перебувала під керівництвом Галицького митрополита і голови всієї католицької церкви папи римського, відіграла важливу роль у відстоюванні української мови й культури та самобутності українців. Галицьке греко-католицьке духовенство вело послідовну й наполегливу боротьбу за національно-релігійні й культурні права українців, права на рідну мову, освіту, літературу, мистецтво, українсько-візантійський релігійний обряд.
Східна Україна опинилась у складі Російської держави. У 1685 році Київську митрополію (посаду митрополита) підступно, неканонІчно, з грубим порушенням правил Всесвітнього церковного собору, було відібрано від Константинопольського Вселенського патріарха й приєднано до Московського патріархату. Москва фактично захопила українську церкву, яка їй не належала. Вчинивши беззаконня, наступного 1686 року Москва домоглася шляхом підкупу від Константинопольського патріарха Діонісія визнання цього захоплення "канонічним". Таким чином Українську православну церкву було продано, вона втратила свою незалежність, яку мала з часів прийняття християнства (988 рік). З 1688 року митрополиту Гедеону, який перейшов під управління Московського патріархату, наказано підписуватися: "Митрополит Киевский, Галицкий й Мальїя России". А вже за Катерини II (1767 року) від київських митрополитів відібрали додатковий титул "і Малої Росії" (тобто України), залишивши тільки назву "Київський". "Повівши супроти Української Церкви нівелізаційну політику, Москва відібрала в неї все, що було суттєве в неї: знищила її незалежність та соборноправність, а також сильно поруйнувала всі ті національні окремішності, які набула собі наша церква за довгі віки свого життя"9 Українська церква втратила автономію. Православну віру Московський патріархат, а потім Синод (вищий керівний орган Російської православної церкви) і російський царизм використали для посилення соціального й національного гніту, для заборони української мови й гоніння проти української культури. Вище духовенство в Наддніпрянській Україні настирливо проводило антиукраїнську, злочинну політику російських царів. Єпископами в Україні від 1727 року призначалися росіяни, зрідка вірнопіддані манкурти - малороси (манкурти - люди, позбавлені історичної пам'яті, національної свідомості). Сумні наслідки пожинаємо ще й сьогодні. Православна церква в Україні є розколотою на три гілки. Церковний розкол відіграє дуже негативну роль у справі об'єднання українців на засадах національної ідеї, національного державотворення.
У XVII ст. ченці монастиря Святої Софії збудували склодувний завод - гуту на околиці Зазим'я, під лісом. Виготовляли скляний посуд: келихи, чаші, оздоблені емаллю кухлі. Цей посуд користувався великим попитом в Україні та далеко за її межами: в Литві, Польщі, Московії. Зазимські люди добре пам'ятають урочище, що має назву "Гута" (нині там молочно-товарна ферма "Агро-промислової фірми "Зазим'я"). Склодувний завод працював до кінця XVIII століття.
Монастирі в Україні були багатими власниками, зокрема такі, як Києво-Печерська лавра, Видубицький, Михайлівський, Києво-Софійський, Межигірський. Вони мали великі земельні володіння, пасовища, ставки, млини, ліси. Селяни, приписані до них, вважались посполитими, тобто феодальне залежними від монастиря. Вони повинні були виконувати повинності, сплачувати данину медом, воском, збіжжям, працювати на монастирських землях. Однією з головних повинностей для зазимських і погребських селян була заготівля й завезення дров та сіна для потреб монастиря. Становище монастирських селян було трохи легшим, ніж селян-кріпаків. їм дозволялось мати свій клапоть землі, сіножаті, користуватись громадським пасовищем.
Монастирі відігравали важливу роль у господарському і культурно-освітньому розвитку України: вони держали школи, шпиталі, друкарні. Визначним культурним і науковим центром на Україні-РусІ залишалася Києво-Печерська лавра.
Окрім монастирських селян у Зазим'ї проживала невелика верства вільних людей - козаків. Головна твердиня козацької вольниці знаходилася за Дніпровими порогами - Запорозька Січ. З 20-х років XVII століття українське козацтво перетворюється у провідний чинник збереження православ'я і українського народу як етнічної єдності. Це яскраво відобразили події історичної ваги -- першої Української революції, відомої в історії під назвою Хмельниччина.