Люди на землях нашого села жили дуже давно. Це засвідчили археологічні розкопки, зроблені місцевим істориком Барбоном Миколою Борисовичем в урочищі Станки та по вул. Садовій. Знайдено предмети виробничо-побутового вжитку: уламки глиняного посуду, вироби з каменю, міді та бронзи - сокири, молотки, наконечники стріл, глиняні рибальські пряслиці, зерно терки, прикраси, матриця — форма для відливання бронзових виробів тощо. Сліди проживання стародавньої людини на теренах Зазим'я виявлено також в урочищах Стировщина, Осинки, Старосілля біля Десни та в інших. Знаряддя праці стародавніх людей знаходили й самі мешканці села. Так, Карсим Григорій Іванович в 50-х роках знайшов велику кам'яну сокиру в урочищі Стара гать. Сокира майстерно зроблена, дуже гарно відшліфована. Зберігається вона в кабінеті історії Зазимської середньої школи. Подібні речові пам'ятки виявлено і в сусідньому селі Погребах. Отже, наша земля була залюднена ще в часи мідно-кам'яного віку енеоліту (IV — II тисячоліття до н.е.).
Поселення людей тих прадавніх часів досліджено на території всієї Броварщини. Уже тоді на території України жили численні племена трипільської культури. Ця назва походить від села Трипілля, що на Київщині, в нинішньому Обухівському районі. Там наприкінці XIX століття археолог В.Хвойка ґрунтовно досліджував стародавні поселення. У середині IX століття на землях України утворилася держава Русь, або Руська земля. Столицею цієї могутньої держави протягом трьох століть був Київ, ось тому в історичній літературі ця держава дістала назву Київська Русь. Називали її ще Україна — Русь. Назва Україна вперше згадується в пам'ятках давньоруської культури -літописах з XII століття. Керівну роль у цій державі відігравали князі - звідси й походить назва "княжа доба", що тривала майже п'ять століть. За княжої доби землі придніпровського Подесення належали великим князям київським. У XI] столітті за ці землі точилася боротьба між князями київськими і чернігівськими.
На розлогих великих просторах шуміли правічні темні ліси, багатющі луки — пасовиська буяли густими соковитими травами, ясніла безліч синьооких озер, малих і великих. Людей радувало пишнобарвне розмаїття ягідного і грибного багатства тутешніх лісів. У лісах водилися найрізноманітніші звірі: тури, ведмеді, вепри, лосі, олені, косулі, навіть дикі коні. У річках І озерах риби було сила — силенна, хоч голіруч бери, Ліси, хащі, гаї та діброви не стихали вдень і вночі від пташиного співу Й гомону. Князі та бояри з придворними дружинниками сюди часто вибиралися налови.
А красуня Десна несла води до батька Дніпра кількома рукавами. Один із них був там, де тепер в'їзд у Зазим'я з Броварського лісу. Поселення Хутір (вул.Лісова) виникло в першій третині XIX століття, воно розташувалося немовби на березі річки. На місці колишнього річища тривалий час було грузьке болото з безліччю природних джерел. Найбільше з них називали Кип'ячкою (проти садиби братів Миколи та Василя Антоновичів Машевських). Ті джерела вже зникли, бо в 70-х роках нинішнього століття болота осушили, що завдало великої шкоди людям і природі. Уздовж колишнього річища залишилась довга вузька смуга дикорослих вільхових гаїв, що немов темно-зеленим рушником улітку омережують рідне село.
Природне джерело Кип'ячка люди вважали священним. Ось яка легенда про нього існує. Дівчина пасла попівські воли в урочищі Церковне. Раптом почула незвичайний шум у бору і дзюркіт води на болоті, побачила яскраве світло. Прибігла до того місця. Підійшовши ближче, вона побачила ікону Богоматері в яскравому сяйві. Біля неї вода б'є фонтаном. На цю дивину прийшло багато людей. Усі були вражені подією. Ікону віднесли до церкви, а на тому місці, де утворилось джерело, зробили криницю. Там щороку відправляють богослужіння. Обов'язково влаштовують хресний хід до священної криниці у засушливі місяці літа. Моляться і просять у бога дощу. Воду криничну вважають цілющою. Друге русло Десни простяглося там, де на північному заході від села розкинулось довге озеро, яке здавна називають Хомою.
У княжі часи тут вирувало життя. Прибували й відпливали княжі кораблі (лодії). Вони причалювали там, де й тепер найглибше місце в озері (проти садиб Троценка А.В. та Стрельченка І.П.).
З історичних джерел дізнаємося про виникнення нашого села в ті далекі часи. У 1113-1125 роках великим князем Київським був

Володимир Мономах. Він видав заміж свою дочку Агафію за князя Всеволода Городецького, який княжив у Городці Остерському на березі Десни. Великий князь подарував подружжю частину розкішних земель і угідь лівобережного Подесення на Київщині. А князь Всеволод Городецький в 20-х роках XII століття заснував там поселення, що нині називаються Зазим'я й Літки, а спочатку називалися Зазимов'є і Літковичі. Так називав села літописець. Про це читаємо в "Історико¬статистичному описі чернігівської єпархії" за 1874 рік у розділі "Остерський повіт. Літки"1.
Замислимось над назвою села! Чому За-Зимов'є? А тому, що поселення на цьому острові було ще задовго до XII століття. Звернемось до топоніміки - вчення про географічні назви. При в'їзді в село є давнє-предавнє урочище Придверна. Це була південна частина острова, на якій розташувався великокнязівський палац — терем, а навколо - князівський двір, звідси і назва урочища - Придверна - сюди причалювали кораблі, човни, тут була переправа з суходолу (сполучення з Києвом). А тепер простежимо, як наші далекі предки називали урочища. Як правило, за назвою річок, озер, рівчаків, балок, боліт. Ці назви збереглися до наших днів. Ось вони: вируюча, стрімка річечка - Гуй, луг за нею - Загуй; рівчак-балка Довга, луг - Задовга; озеро Лучище, луг - Залучище. Таких назв багато. А коли почали заселяти хутір у XIX столітті, назвали куток Заболіття (бо за болотом знаходився). Так було і в наших сусідів погребців. Там і тепер є стародавні вулиці: Заубірок, Залющина, Заболіття. У такий спосіб було названо і маєтність, засновану князем Всеволодом Городецьким у північній частині острова - Зазимов'є, тобто як додаткове поселення, що утворилось за вже існуючим зимнім великокнязівським двором. Цілком можливо, що це раніше засноване поселення в народі називалося просто Зимне, люди літнього віку й нині називають своє село Зазимнє.
Дуже важливо згадати також про урочище Старосілля, що біля Десни проти Новосілок. Така назва свідчить, що там значно раніше селились люди. Адже стародавні народні перекази нашого села повідомляють, що ще в дохристиянські часи на цьому острові й по берегах Десни зимували рибалки, мисливці, скотарі. Це були люди сміливі й волелюбні, попередники тих бродників, які заснували українське козацтво в XV столітті. Пращурами козаків-лицарів були також князівські дружинники. Так вважають відомі історики М.Брайчевський, Л.Залізняк. "Ця верства існувала вже в першій українській державі Русі. Згадаймо богатирські застави на межі зі Степом, витязів з билин Київського циклу, героїчну боротьбу зі Степом руських князів Святослава, Володимира Мономаха. Ігоря.
У ХІІ-ХШ століттях на півдні України з'являються бродники та берладники - вільні ватаги воїнів, які, крім війни зі степовиками, займалися відхідництвом, торгували. Більшість вчених вважає їх безпосередніми пращурами козаків"2. Можна припустити, що деякі поселення на наших дніпровсько-придеснянських землях були прототипом козацьких зимівників.
Подальша доля Старосілля і Зимов'я-Зимнього невідома. Можливо, їх було зруйновано внаслідок тривалих міжусобних чвар і воєн між руськими князями. Зазимов'ю, яке згодом стало називатися Зазим'ям, судилося жити й розвиватись всупереч тим страшним потрясінням і бідам, які довелось перетерпіти на історичному життєвому шляху. Таким чином, назва села походить від слів "зима", "зимувати", "за", "зимне", "зимов'є". Засноване воно, як бачимо, дуже давно, перша згадка про Зазим'є відноситься до кінця 20-х років XII століття3, через три десятиліття відзначатиметься 900-річчя рідного села.
Князь Всеволод Давидович велів поставити дерев'яну церкву на честь Св.Спаса-Преображенського. Спас-Преображенський - це, згідно євангельського вчення, Ісус Христос, який преобразився на горі Фавор перед апостолами Петром, Яковом, Іоаном. Свято Спаса православна церква відзначає щороку 19 серпня, Церкву звели на пагорбі біля річки (нині місце біля великого озера, де ще зберігся старий попівський
цегляний будинок).
У давнину там було велелюдне місце - дитинець, де засновувалось село. Поряд із церквою збудували князівський терем та житла для дружинників, а також оселі — халупи для челяді, холопів, хатини залежних селян. Далі - господарські споруди: хліви, стайні, кошари, голуб'ятні, комори тощо, Жили там нащадки полян й сіверян, тобто наші далекі предки. Ось як писав про полян російський історик Микола Карамзін, посилаючись на "Повість минулих літ" Нестора-Літописця: "Поляне бьіли образованнее других, кротки й тихи обьічаем; стьщли-вость украшала их жен, брак издревле считался святою обязанностью между ними; мир й целомудрие господствовали в семействах" . Коли поселення збільшилося, воно вже займало більшу частину острова між двома рукавами Десни. Сполучення з Києвом здійснювалося водним шляхом, а взимку - льодовою дорогою. Коли ж русло річки під лісом перетворилось на болото, одну місцину вигатили (з боку Погребів). Так з'явився в'їзд на село суходолом. А урочище і тепер називається Стара гать. Поступово Десна змінювала річище, відступаючи на північ. Від старого річища залишились озера, "старики". Історичній науці відомо, що за останні 900 років Десна тричі змінювала русло в нашій місцевості.
У 30-х роках XX століття зазимські діди-довгожителі розповідали, що ще в другій половині XIX століття в теперішніх урочищах Дубова, Кривець, Висока шумів густий ліс, переважно дубовий. Запам'ятались перекази про старезний товстий дуб, що ріс в урочищі Дубова, у стовбурі якого було вбито роги тура. Це було священне місце - капище. Сюди приносили жертви і під цим дубом молились наші далекі предки-язичники.
Після запровадження християнства Володимиром Великим у 988 році на придеснянських сіверських землях поселилось багато монахів. Вони навертали наших пращурів у християнську віру, будували дерев'яні церкви. З історичних джерел відомо, що з глибокої давнини існував при зазимському храмі скиток (місце усамітнення ченців). У XVIII столітті в ньому жив лише один монах. Напевне цей скиток був заснований ченцями Києво-Печерської лаври.
Князь Всеволод Городецький помер 1140 року. Ще за його життя -в 1136 році - Остер і остерські придеснянські землі перейшли у володіння до сина Мономаха, суздальського князя Юрія Долгорукого. 1139 року великим князем став Всеволод Ольгович (Чернігівський), який заволодів цими землями. Між Мономаховичами та Ольговичами точилась тривала гостра боротьба за ці володіння, і вони переходили від одного князя до іншого. Чвари і безперервні міжусобні війни дуже згубно відбивались на житті й господарюванні населення краю.
Придеснянський край 1239 року зазнав навали монголо-татарів. Літописець розповів, як просувалася орда. Попереду їхала кіннота, що палила міста й села і грабувала майно. За кіннотою рухалось головне військо (орда) з возами, табунами коней, верблюдів, отарами овець, на возах везли жінок і дітей. Сунула орда, як чорна хмара, нищила все на своєму шляху, залишались лише руїни-згарища, випалена земля.
Місцевих людей - жінок і підлітків - татари забирали в неволю як ясир, старих і дітей убивали. Полонених чоловіків і юнаків зв'язували один з одним і прив'язували до возів линвою, підганяли нагаями, як худобу. Стогін та плач невільників огортав увесь край.
Руські князі чинили воєнний опір лютим загарбникам, проте не зуміли об'єднатися для рішучої відсічі ворогам. А сили монголо-татарів у багато разів переважали розрізнені князівські дружини.
Спочатку хан Батий дощенту зруйнував Переяславську землю й місто Переяслав. А потім трагічна доля спіткала Чернігів та Чернігівщину. Коли Батий захопив Чернігів, то послав на Київ велике військо на чолі з темником (воєначальником), своїм двоюрідним братом Менгуханом. Саме це військо й спустошило придеснянські села. Було пограбовано і спалено село Зазимов'є, князівський терем та храм Спаса Преображенського.
Вороги наблизилися до Києва. Вражений красою міста Менгухан запропонував киянам здатися. Проте дістав рішучу відмову. Цього разу він не наважився штурмувати Київ.
Восени 1240 року орди хана Батия оточили місто. Обороною Києва керував енергійний відважний воєвода Дмитро. Його прислав князь Данило Галицький (Київська земля входила тоді до складу Галицько-Волинського князівства). Штурм міста тривав десять тижнів. За свідченням очевидця облоги Києва, монгольське військо було незліченне. Єдиний раз для штурму руського міста Батиєві довелось зосередити всі свої сили. За скрипінням возів, ревінням верблюдів, іржанням ворожих коней не було чути людських голосів. Літописець називає день здобуття монголами давньоруської столиці - 6 грудня 1240 року. Татарській орді було завдано великих втрат, проте й оборонці встояти не змогли. Вороги вдерлися до міста, вщент пограбували й поруйнували його.
Разом з Києвом упали І держава, і народ. Закотилось наше сонце, І прийшли віки негод
(Олександр Олесь).
З Києва татари подалися далі на захід - на Волинь, Галичину, Польщу, країни Центральної Європи.
Настали сумні часи монголо-татарського поневолення - тяжкого ярма. На землях України воно тривало понад 120 років.
І все ж таки, поступово, хоча й повільно, але народ краю відроджувався. Люди виходили зі своїх схованок, хащів, лісів.

Верталися на свої землі. Працювали. Будували оселі, церкви та храми. Орали, сіяли, вирощували хліб, народжували й виховували своїх дітей.
Та і в подальшому часі народ український вимушений був безперервно вести самовіддану, відважну боротьбу проти всіляких загарбників, які часто зазіхали на наші родючі багаті землі.